Сашко
— Мені треба дати відомості про себе, — сказав я.
— Тебе всі й так знають — ніяких відомостей давати не треба.
— Але ж ви самі сказали прийти до кімнати жюрі й дати відомості, — наполягав я.
— Як тобі не соромно!.. Сашко! Нічого подібного я тобі не говорила…
— А от говорили…
Мабуть, я це сказав надто голосно, бо з кімнати вийшов Сергій Валентинович і спитав:
— Що це тут за галас? Діти, тихше!
— Та це тут Жук бешкетує, — відповіла завпед. — Думає проскочити на засідання жюрі.
Сергій Валентинович спокійно промовив:
— Сашко Жук, я тебе знаю як зразкового піонера, а ти порушуєш порядок. На засіданні — тільки члени жюрі, а стороннім заборонено.
— Я не сторонній, я — Орина Родіонівна, — заявив я.
— Жук, з дорослими так не жартують. Зараз Орина Родіонівна переодягнеться, і тобі буде соромно, — сказала завпед.
Раптом підійшла Катруся і щось прошепотіла їй на вухо. Завпед відразу пропустила мене до кімнати жюрі і сама зайшла слідом.
— Невже це ти грав няню? — сказала вона. — Ти пробач, Сашко, але в це важко було повірити. Це тільки свідчить, що ти добре вмієш грати ролі. Ой, який же ти молодець!
А директор Палацу спитав:
— Де ж це ти навчився так грати няню?
— А в мене бабуся є, — відповів я, — то я в неї багато чого перейняв. Я хоч кого можу зіграти…
Потім мене про дещо спитали і відпустили. А за кілька хвилин всіх піонерів покликали до залу і з естради оголосили, кому яку дано премію. Читала ухвалу завпед Палацу.
— Сашкові Жуку за роль Орини Родіонівни — першу премію, — прочитала вона і додала: — Іди сюди, Жук.
Я пішов на естраду, і завпед подала мені велику книгу.
— Одержуй, Сашко, — сказала вона і всміхнулась, згадавши, мабуть, нашу суперечку біля дверей.
В залі довго мені аплодували. А потім, після закінчення вечора, коли я йшов з залу, один малюк, певне, ще й не піонер, розчаровано сказав мені:
— То, значить, ви зовсім і не няня…
Я поплескав його по плечу, підморгнув і пішов додому. Не так просто одержувати перші премії…
Книга, якою преміювали мене, називалася «Життя тварин». В ній були чудові малюнки в фарбах, а на обгортці золоті візерунки. Я переглянув у ній всі малюнки і прочитав сторінку про білих папуг з жовтим султаном. Потім я виміняв за цю книгу в Юрчика чудовий пістолет, який стріляв хоч і не справжніми кулями, а малесенькими мідними капсульками, зате мав вигляд справжнього. Та й постріли нагадували справжні. Дуже цінна річ!
…Сашко дістав з кишені пальто пістолет, захоплено подивився на нього і поклав у другу кишеню, розстебнувши при цьому пальто. На грудях у нього виблискувала новісінька партизанська медаль.
Ми навіть не помітили, що давно вже стояли біля воріт будинку, де жив Сашко. Кінорежисер, вислухавши його історії й пригоди, довго мовчав, про щось міркуючи. Потім потиснув на прощання Сашкові руку і рішуче промовив:
— Ну, Сашко, вирішено: війна тоді перешкодила нам поставити картину, в якій грав і ти, але тепер ніщо не перешкодить… Ти в цій картині будеш виступати і гратимеш добре, адже ти будеш грати в ній самого себе.
З несподіванки Сашко розкрив рота, хотів щось сказати та так і застиг, не вимовивши й слова.
Коли ми здаля оглянулись назад, Сашко все ще стояв і зачаровано дивився нам услід.
1950