Постріл

Пролунав третій дзвінок.
Ігор і Сергій попрощалися з Мишею і зайшли у вагон. Елен затрималася на площадці і, всміхаючись, помахала Миші. Потім, не чекаючи відправлення поїзда, пішла, може, щоб не заважати іншим заходити у вагон.
Та Миша дочекався відправлення поїзда, той повільно витягувався з-під даху вокзалу і нарешті зник, вихнувши довгим закругленим хвостом.
Миша пригадав той, інший поїзд на станції Бахмач, що віз ешелон туди, де блискотливе плетиво рейок зливалося в одну вузьку смужку, яка вгвинчувалася в горбатий серпанковий горизонт. Перед його очима знову червоноармійці. Матрос Польовий у сірій солдатській шинелі і мускулястий робітник, котрий розбиває важким молотом кайдани, що оплутали земну кулю. До горла підступив клубок…
Та мимовільні сльози не з'явилися. Дитинство скінчилося… Елен — це теж його дитинство, маленька циркачка, котра так вразила колись уяву.
Він вийшов з вокзалу на Каланчевську площу і по М'ясницькій, через центр, поїхав до себе, на Арбат. Іти додому не хотілося, і він пішов на задвір'я. Хлопці грали в волейбол.
Біля корпусу на асфальті сидів Вітька Буров, стрижений під машинку, блідий і схудлий.
— Привіт! — сказав Миша.
— Привіт! — відповів Вітька.
Кінчилася партія, команди помінялися місцями.
— Прийміть нас! — попросив Миша.
— Ставайте! — сказав Генка.
Миша й Вітька Буров перейшли на майданчик і гру поновили.
Москва 1975