Авантюрні кандибобери або тріо наступає (СИ)

 ЕПІЛОГ 
На небі засвітилися перші зірочки. Поряд, у полі, сумно позіхнула перепілка. Перегукуються цвіркуни й цикади. Шумить колосся. Внизу у хатах замерехтіли вогники. Гавкають собаки, протяжно кличуть хазяйку теплі великі корови. Ми дивимось на це все, і якось так щемно стає на душі. Вулиця, поле, вечір – усе таке рідне, близьке серцю. Як не хочеться, щоби літо закінчувалось, щоб Вікушка їхала додому, в Миколаїв, щоб починалося навчання.
Але у нас є спогади. Багато спогадів, заради яких варто жити.
Я кажу й продовжую говорити – а які спогади у теперішнього покоління? І зараз я хочу звернутися до тебе, любий читачу. А що ти розповіси своїм дітям? Про що напишеш книжку? Якщо ти не маєш що відповісти на це запитання, то варто щось змінити у своєму житті. Вимкнути планшет, запхнути у кишеню телефон – й на вулицю гратися! Гуляти в піжмурки, будувати хатинки з старих соняшників, милуватися природою. Якщо немає зовсім родичів у селі, то хоча б просто збиратися із друзями увечері на лавочці в дворі, влаштовувати ті ж «концерти». Тільки не такі масштабні.
Люби природу, читачу, цінуй швидкоплинне дитинство, адже час промайне в одну мить, і навіть не буде, що згадати потім.
Якщо не знаєш, чим зайнятись – згадай наші пригоди й подумай, а чи були тоді телефони та комп`ютери? Ми завжди придумували щось своє. Усі історії, описані в цій книзі, є правдивими, можливо, лише трохи прикрашеними. І це лише маленька частинка наших спогадів, нашого дитинства. Інакше не вистачило б паперу розповісти всі наші пригоди.
На момент написання книги мені двадцять два роки. Я закінчила університет та працюю.
Моїй сестрі Вікторії – вісімнадцять. Оце маленьке психічне «янголятко» навчається – лише вдумайтесь – на психолога! Проте характер не змінився анітрохи.
Подруга також закінчила університет та живе в Миколаєві.
За дорослими клопотами ми бачимось дуже рідко. Але наша дружба лише міцніє, і я сподіваюсь, що міцнішатиме далі, адже у нас є головне – наші спільні СПОГАДИ…