Пригоди Електроника

Ігрек відповідав інакше:
— Усе життя. Обожнюю.
Сідаючи до телеграфних ключів, Свєтловидов досить легко уявив собі тактику невидимих гравців. Людина не може удавати із себе машину, її одразу ж викаже повільність обчислювання. Отже, машина у своїх відповідях має хитрувати, обманювати, прикидатися людиною. А людині (Пумпонову) нічого не лишалось, як говорити тільки правду. Як з’ясувалося потім, ця логічна система виявилася правильною. І все-таки Ікс та Ігрек спантеличили Свєтловидова.
Після перших відповідей він подумав: “Іксу вісімсот років. Фантазія. Мабуть, це машина”.
Але квапитися з відповіддю Свєтловидов не хотів. Він вирішив перевірити їх у лічбі.
Він поставив Іксові просту задачу:
— Додайте 928 714 до 47 218.
Ікс думав тридцять секунд і підсумував:
— 975 932.
Свєтловидов — Ігрекові:
— Додайте 723 022 до 252 910.
Через півхвилини запрацював телеграфний апарат Ігрека:
— 975 932.
“Еге, — сказав собі інженер, — і той і другий думали півхвилини. Хтось хитрує!”
І він засипав Ігрека цілою серією запитань:
— Прочитайте початок першої глави “Євгенія Онєгіна” Пушкіна.
— “Мой дядя самих честных правил…” — негайно обізвався Ігрек.
— Чи не гадаєте ви, — запитав Свєтловидов, — що звучало б точніше так: “Мой дядя самих честных качеств”?
— Це порушило 6 риму, зіпсувало б вірш, — досить логічно зазначив Ігрек.
— А якщо сказати так: “Мой дядя самих скверных правил”? Як ви пам’ятаєте, Онєгін не ідеалізував свого дядька. І з римою тоді все гаразд.
Відповідь Ігрека була убивча:
— Навіщо ображати дядька? Сподіваюсь, ви це не серйозно?
Утерши піт з чола, Олександр Сергійович взявся за Ікса. Він так і не визначив, хто такий Ігрек. Чи могла машина бути таким дотепним співрозмовником? Звичайно, могла, раз її навчав професор. Щодо помічника Пумпонова, то з його вдачею і спроможністю розуму Свєтловидов ще не був знайомий.
Отже, черга за Іксом. Чи вдасться розгадати, хто він?
— Ви граєте в шахи? — запитав інженер.
Ікс відповів коротко:
— Так.
Свєтловидов запропонував йому розв’язати етюд:.
— У мене лише король на е8, інших фігур немає. У вас — король на е6 і тура на b1. Як ви зіграєте?
Ікс після тридцяти секунд мовчання відстукав на стрічці розв’язання:
— Тh8. Вам мат.
Здається, гість програвав гру… Минуло вже двадцять п’ять хвилин. Гель Іванович димив люлькою і лукаво поглядав на колегу.
“Яке ж поставити запитання?” — напружено думав Свєтловидов.
Він запитав найпростіше:
— Що ви любите найбільше?
Відповіді були простодушні й відверті:
Ікс:
— Кінофільми.
Ігрек:
— Люблю цукерки.
“Хто ж хитрує? — спалахнув Свєтловидов. — Чи дивиться машина кіно? Ні. А як щодо цукерок? Невже я подурнішав? І все-таки — спокій. Треба розібратися докладніше”.
— Які картини ви бачили останнім часом? — запитав він у Ікса
— Закордонні. “Смерть за два гроша”, “Покарання”, “Джерело сили”.
Назви були незнайомі Свєтловидову. Він попросив уточнити:
— Перекажіть сюжет першої картини.
Ікс почав розповідати:
— Дівчина й хлопець, робітник, закохані одне в одного.
Але на їхньому життєвому шляху зустрічаються бандити. Один з них, на прізвисько Каро, ще трохи схожий на людину, а решта просто мерзотники. Вони хочуть утягнути хлопця у свої діла, і тут лунають постріли. Один. Другий. Третій… Я налічив двісті сімнадцять пострілів…
Настільки захоплюючою здалася Свєтловидову розповідь, що він перебив Ікса на півслові, зателеграфував:
— Досить!
Відкинувся на спинку стільця, втомлено сказав:
— Це людина.
— От ви й відгадали! — щиро зрадів Громов. — А ваші думки спочатку, як я помітив, були абсолютно точними: машина брехала, а людина говорила правду. Та зараз я познайомлю вас із моїм помічником, і ви зрозумієте, чому він усе-таки водив вас за носа.
Свєтловидов згадує згорбленого жвавого діда. На його обличчі дуже багато зморшок, вони раз у раз збігаються в хитрій усмішці, й тоді очі здаються маленькими зеленими цятками. Пумпонов у грі не хитрував і на всі запитання відповідав досить простодушно й точно, виступаючи під псевдонімом Ікс. Він був дуже старий і щиросердо запевняв усіх, що живе на світі вісімсот років і з них ось уже триста п’ятдесят років допомагає професорові. “Що вдієш, — сказав він, — саме стільки я налічив. Ви вже вибачте старого за завдану неприємність”. Він добре грав у шахи й над усе любив кінофільми. Ця пристрасть його й виказала. Щодо електронної машини — підступного Ігрека, то вона справді хитрувала, навіть зволікала з відповіддю в обчисленні, намагаючись спантеличити запитувача.
А більш за всіх був задоволений дослідом професор. Він заразливо сміявся, згадуючи забавні відповіді Ікса й Ігрека, і зображав у особах всіх трьох гравців. Справді, йому добре вдалося запрограмувати хитрість машини!
Той вечір був особливий. Вони пили міцний чай у кабінеті Геля Івановича, і професор згадував молоді роки, коли він був закоханий у море, влаштувався матросом на торговельне судно й здійснив кругосвітнє плавання. Гість розповідав веселі студентські історії. А Пумпонов після чаю повів гостя в майстерню і замовив на його честь кілька пісеньок собачій голові. Вона проспівала їх, ретельно роззявляючи пащу й поводячи блискучими скляними очима, і цей невеличкий концерт був дуже зворушливий — адже щоразу електронний мозок складав нову пісеньку.
Потім старий пустив по підлозі іграшки. Черепахи, два лиси — чорний і червоний — кружляли по кімнаті й слухалися хазяїна, наче вони були живі й виступали перед публікою в зоопарку. Тільки довгий провід, що з’єднував їх з електромережею, нагадував про те, що це механізми. З одним із цих лисів, червоним, трохи схожим на таксу й грайливішим, ніж його темний співбрат, була пов’язана досить сумна історія.
Якось Пумпонов прийшов у майстерню і став тренувати лиса. Він командував у мікрофон і так захопився кмітливістю механізму, що не помітив, як його ноги обплутав провід. Пумпонов хотів зупинити лиса, але, на своє нещастя, забув потрібну команду. Він кричав лисові: “Припини! Годі! Не пустуй! Стій!..” Лис не звертав на крики ніякої уваги, весь час бігаючи навкруг людини, і так міцно затягнув провід, що бідолаха не міг ворухнутися. Якби Пумпонов крикнув найпростіше слово “Стоп!” — лис зупинився б як укопаний: він слухався тільки цієї команди, а інших, навіть слова “стій”, просто не знав. Старий дедалі кволішим голосом просив, благав лиса зупинитися й розпачливо дивився на розетку, в яку була ввімкнена іграшка. Але, на жаль, дотягтися до неї не міг…
Коли Громов заглянув у майстерню, його помічник лежав долі непритомний, міцно обплутаний проводом. Професор сказав потрібне слово — лис відразу ж угамувався. Громов насилу привів старого до пам’яті, і той, розплющивши очі, поскаржився: “Як мало він ще розуміє… Я працюю у вас триста п’ятдесят років і не бачив ще такого дурного лиса”. На що Гель Іванович відповів: “Раджу надалі бути обережнішим. Ви можете таким чином або щось винайти або загинути”.
…Свєтловидов так заглибився у спогади, що не помітив, як до кімнати ввійшов професор. Знайомий голос підвів гостя з крісла.
— Даруйте, — сказав Громов, — я вас примусив чекати.
— О, нарешті! — зрадів Свєтловидов. — Вас я ладен чекати хоч усе життя. Але що трапилося?