Таємниця Зоряної кімнати

Кучер підвів хлопця до старостиних воріт, почав ще голосніше кричати, погрожувати лютою карою. На шум з будинку вийшов староста. Побачив на лиці перекладачки кров, зойкнув:
— Пані Віро, що з вами?!
Перекладачка промовчала, а кучер знову дав стусана Павлові, люто процідив крізь зуби:
— Оцей шибеник грудкою влучив! І вівчаркою назвав! Нема в селі ніякого порядку! Скоро партизани серед білого дня по вулицях будуть шастати.
Слідом за старостою на вулицю вийшов комендант Штарк.
— Що з вами, фрейлейн Віро? — стривожено запитав він. — У вас на обличчі кров?
— Маленька подряпинка, гер комендант!
Кучер підвів Павла до коменданта:
— Ось він, партизан, розбійник! Ударив пані! І його батько зарізяка!
Обличчя коменданта налилося кров'ю. Він запитав старосту:
— Ваш?
— Наш, пане комендант!
Комендант подумав, наказав:
— Арештувати! Відправити в жандармерію разом з усією родиною!
— Там ще один був, — втрутився в розмову кучер, — син Свирида Кавунця. Він на березі Прип'яті лишився. І його в жандармерію!
Староста полохливо закивав головою:
— Усіх візьмемо на цугундер! Тільки в Демчихи троє малих дітей! Одне ще й дибати не навчилося! Попросіть пані Віро, може, їх пан комендант помилує! Хай уже цьог придурка пустять в розход!
Комендант вислухав, нетерпляче тупнув ногою:
— І малих відвезти в жандармерію! Всіх! За непокору карати й нікого не милувати! Всі вони розбійники! Хто розповсюджує листівки ворожого змісту в навколишніх селах? Отакі, як оцей зірвиголова! Комсомолець?
Віра Миронівна заперечливо похитала головою:
— Ні, гер комендант, цей хлопчак мій колишній учень.
— Тим гірше для вас, фрейлейн Віро, — скривився Штарк, — ви його погано виховали, а тепер пожинаєте плоди своєї діяльності.
Староста, як шуліка, накинувся на Павла і спритно вирвав з його голови жмут волосся.
— Стерво погане! — просичав він. — Навіщо ти перекладачку вдарив? Га? Про матір подумав? Про своїх братів та сестер згадав? Гицель ти! Ідол поганий! Тепер спровадять вас усіх в жандармерію, а звідти в протитанковий рів! І на село тінь кинув! Набридло тобі жити — іди втопися! У Прип'яті місця вистачить! Ставай, ірод, на коліна, цілуй пану коменданту чоботи, проси прощення! Кому кажу?
Павло стояв, як очманілий. Від побоїв гуло в голові, боліла придавлена кучером шия. Але найбільший переляк був у нього від того лиха, яке він накликав на всю родину. І все через цю перекладачку, навіщо він зачепив її?..
Павло з ненавистю поглянув на Віру Миронівну, презирливо посміхнувся. Староста побіг у поліцію. Незабаром він повернувся з Тимофієм Шлапаком, віддав йому Павла, наказав:
— Посадиш в холодну! Потім забереш матір з дітьми і відвезеш в жандармерію.
Шлапак наставив гвинтівку на Павла.
— Іди, йди! — вишкірився він. — Іди, не огинайся! — І тут же, розмахнувшись, ударив Павла прикладом у худі, гострі плечі. Той не втримався на ногах, упав на дорогу. Від болю потьмарилося в очах. Тимофій штурхонув під бік чоботом — Вставай, гиддя, бо тут тобі й каюк буде!
Мотря Савчукова, що саме набирала воду з колодязя, побачила на землі розпластаного Павла, накинулася на поліцая:
— Навіщо ти над дитиною збиткуєшся? Чи в тебе й крихти совісті немає? Позаливають очі самогоном й лютують!..
Шлапак підбіг до Мотрі, штовхнув відро, що стояло на цямрині, в колодязь, гукнув:
— Мовчи, відьмо, бо зараз і тобі те буде! Йому тепер все одно — повезуть в жандармерію! То, може, й ти поїдеш з ним за компанію? Поки витягнеш з колодязя відро — подумай! Як захочеш — відвезу однією ходкою!
Жінка, мало не плачучи від безсилля, хутко прикрила хвіртку, сховалася від п'яного поліцая.
Павло насилу підвівся із землі, в грудях боліло, ніби туди всунули шмат розпеченого заліза. Але над усе страшніший біль був за маму, Олю, Васька, Пашу, Костю! І тепер уже ніхто не порятує їх, ніхто не зуміє зарадити їхньому лихові.
Біля фаетона лишився комендант, перекладачка, староста. В передку сидів, як закам'янілий, похмурий кучер.
— Гер комендант, — знову звернулася до коменданта Віра Миронівна, — я прошу відмінити ваш наказ. Помилуйте цього хлопчака і його родину…
— Не можу! Наказ фюрера нищити всіх, хто завдає хоч найменшої шкоди новому порядку.
— Гер комендант, справа тут не в новому порядку.
Штарк заклав руки за спину, промовив повчально:
— Ви німецький працівник, ви недоторкана особа! І кожен, хто підніме руку на німецького працівника, виступає проти нового порядку. Це, фрейлейн Віро, очевидна істина!
— Гер Штарк, прошу зважте на те, що я вам скажу…
Штарк нерозуміюче глипнув на перекладачку:
— Слухаю вас.
— Цей учень — ніяково пояснила Віра Миронівна, — закоханий у мене. Розумієте, гер Штарк… І він приревнував мене, цей малолітній Ромео…
— Закоханий? — з недовірою запитав німець. — Навіщо ці недоречні вигадки?
— Я вам кажу щиру правду, — переконувала коменданта Віра Миронівна, — цей хлопчак закохався в молоду вчительку, кожного ранку приносив квіти і клав їх на моєму ганку. І тепер він побачив мене разом з вами… Від ревнощів це хлоп'я і кинуло в мене грудку.
— Ці слов'яни, — процідив крізь зуби Штарк, — справжні дикуни й розбійники! Цей хлопчик кидає камінь в представника німецької адміністрації і навіть не думає про покарання.
— Все це наслідок смішних і нерозумних ревнощів, — далі переконувала коменданта Віра Миронівна.
— Здається, у тому, що ви кажете, є істина, — врешті погодився Штарк. — Я колись теж був закоханий у свою вчительку. І коли вона пішла в театр з молодим офіцером, я кинув у нього тухле яйце! Я справді не міг стриматися, мене засліпили страшні ревнощі!
Очі перекладачки вдячно зблиснули:
— От бачите, гер Штарк, подібні ревнощі, мабуть, взагалі властиві такому вікові! І мені буде дуже прикро, якщо за такі щирі до мене почуття постраждає цей хлопчак, а тим більше — його родина.
— Ні,— зневажливо закопилив губу Штарк, — ви не порівнюйте цього недоростка зі мною! Як же він міг кинути камінь у жінку? Хай би він кинув у мене, тоді зрозуміло!
— О, гер комендант! — вигукнула перекладачка. — Що ви говорите! Хто відважиться підняти руку на німецького солдата, який переміг півсвіту! Хто може на це зважитися!
Штарк самовдоволено посміхнувся.
— Здається, ви й тут, фрейлейн Віро, маєте рацію, — змінивши гнів на милість, проказав комендант, — я накажу відпустити цього хлопчика і не чіпати його рідних. Але це буде моя остання милість.
Комендант наказав кучеру їхати в поліцію. Він поважно зайшов до кабінету начальника поліції Ситарчука, звелів привести арештованого. Невдовзі Шлапак привів побитого Павла.
— Ти вчинив тяжкий злочин, — загрозливо промовив Штарк, — ти підняв руку на працівника німецької установи. Цей злочин карається смертю! Але твоя колишня вчителька, — комендант показав рукою на Віру Миронівну, — просить помилувати тебе і твою родину. Вона ручається, що більше ти не будеш займатися подібними справами. Іди й більше не потрапляй мені на очі.
Павло вийшов з поліції і поволі рушив додому, але раптом зупинився, постояв і повернув до порому.
Слідом за ним на вулицю вийшли комендант Штарк і Віра Миронівна.
— Як ви себе почуваєте, фрейлейн Віро? — співчутливо запитав Штарк.
— Трохи болить, але дрібниці,— ніяково посміхнулася перекладачка.
Комендант підійшов до фаетона, сказав:
— Ситуація змінилася. Я щойно говорив по телефону з гером Майєром і залишаюся на день у селі, а ночуватиму в старому палаці. Ви теж, фрейлейн, відпочивайте! Данило повернеться і відвезе вас додому. А завтра о п'ятій годині вечора він повинен чекати мене біля воріт палацу.
Невдовзі фаетон знову під'їхав до будинку старости. Перекладачка сіла у фаетон, і ситі коні швидко винесли його на ґрунтову дорогу, що вела до порому. І тут на підніжку скочив Павло Демко.
— Віро Миронівно, пробачте мені! Спасибі вам!