Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

***
Погладила Ромашка 
Понурого коня... 
— Уже Барвінку жити 
Лишилося півдня.
А ми ж йому повинні 
В біді допомогти.
Що маємо робити? 
Порадь мені хоч ти!
Промовив коник сумно:
— Та ми б допомогли, 
Якби у мене крила 
Сильнішими були!
Знялися б аж у небо 
І, доки прийде кат, 
Барвінкові спустили б 
Ми рятівний канат.
А сонечко і каже:
— Це все неначе сон!
Та в мене ж є знайомий — 
Метелик Махаон!
Живе він недалечко...
Дивіться, він летить.
Гей, друже Махаоне,
Спустись до нас на мить!
Велично і безшумно 
Спустився Махаон,
Махнув крилом вітально. 
Зробив легкий поклон...
Які ж у нього крила!
Не описать пером:
Чудесні візерунки,
Оздоблені пилком.
Іскринки-золотинки,
Горять на жовтім тлі,
Ще й чорна оторочка 
На кожному крилі.
Чим можу вам служити? — 
Ромашку він пита.
І перед ним схилилась 
Голівка золота;
— Наш хлопчик, наш Барвінок 
Потрапив у полон. —
І тут про все дізнався 
Привітний Махаон.
Ромашка й коник Дзвоник 
Йому розповіли.
Як вкрадено Барвінка,
Де вкрадено й коли...
Ромашка ледь не плаче;
— Його ж сьогодні вб’ють! —
Що значить друга втратить. 
Ви ж знаєте, мабуть...
Якби-то нам злітати 
В Осотів стольний град 
І кинути у яму 
Барвінкові канат.
Єдиний порятунок 
Це був би козаку.
Він вилетів би з царства, 
Немов на літаку.
Задумався метелик;
— Де ж взяти нам канат? 
Стривайте! В мене друг є. 
Текстильник Шовкопряд!
Сплете такий канат він,— 
Всміхнувся Махаон,—
Що міг би погойдатись 
На ньому навіть слон!
А то й драбинку цілу 
Із шовку він сплете.
Якщо ви йому більше 
Шовковиці дасте!
Ну, дівчинко, на спину 
Мерщій мені сідай.
Та ніжками не совай,
Пилку не оббивай.
І подались шукати 
Шовковицю стару,
А коник залишився 
Чекати у яру.
  
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
 
 
 
В царстві гордого Осота 
 
Б’ють у барабан...
 
Чорне військо довгоносих 
 
Вийшло на майдан.
 
То не ворон, то не чорний 
 
Ходить серед гав —
 
То Тхоряка-розбишака 
 
Перед військом став.
 
На годинник, на блискучий 
 
Погляда з-під брів.
 
Без царя не починати —
 
Є наказ царів.
 
 
 
 
 
То не яструб, не шуліка 
 
Виліта з-за хмар —
 
То каретою із дота 
 
Виїжджає цар.
 
Хилитається карета,
 
Котиться важка, 
 
Її слуги змайстрували 
 
З битого горшка.
 
Та карета без секрету,— 
 
Просто сміх і гріх, 
 
Її тягнуть сто стоніжок — 
 
Десять тисяч ніг!
 
Ставлять трон біля помосту,—
 
Лізе цар з горшка...
 
У фальшивих діамантах 
 
Аж горить рука.
 
Ось розсівся він на троні. 
 
Поруч — Блекота.
 
Цар причмокує губами. 
 
Гладить живота.
 
Підлетів Тхоряка бравий 
 
І, віддавши честь,
 
Г аркнув:
 
— Можна починати?
 
— Починайте!
 
— Єсть!
 
Сонце в небі зупинилось,
 
Полягла трава...
 
Вже Барвінка до помосту 
 
Тягне Кропива.
 
Огинається Барвінок,
 
Б’є лиху мадам.
 
— Де ваш цар? — гукає хлопець,—
 
Я йому ще дам!
 
Жук Рогач ножі направив
 
— Нахились! — гуде.
 
Та невже ж таки козацька 
 
Голова впаде?!
 
Раптом цар гукнув:
 
— Хвилинку! — 
 
Й мовив до Тхора:
 
— Я гадаю, скарб Барвінку 
 
Показать пора.
 
Нам відомо, що за скарбом 
 
Він сюди прийшов.
 
У бур’ян шугнув Тхоряка 
 
І з’явився знов.
 
 
 
 
 
У зубах притяг він ранець 
 
Зовсім ще новий.
 
Засміявся; — Глянь, Барвінку, 
 
Доки ти живий!
 
Сподівався, вченим станеш. 
 
Знатимеш усе,
 
А тебе у нашім царстві 
 
Пилом занесе!
 
— І ніхто сюди не прийде,— 
 
Поглумився цар,—
 
Тільки ранньою весною 
 
Заспіва комар.
 
 
 
 
 
А Барвінок глянув гордо.
 
Як герою й слід.
 
Один день в тюрмі посидів,
 
А вже схуд і зблід...
 
Та міцна у нього воля 
 
І тверда рука —
 
Він зненацька вирвав зброю 
 
В Рогача-жука.
 
І загнав ножаку просто 
 
Катові в живіт.
 
У царя перед очима 
 
Загойдався світ.
 
Крикнув він, блискучу шпагу 
 
Витягши свою:
 
— Зараз царською рукою 
 
Я його уб’ю!
 
Як смикнувся, як рвонувся — 
 
Перекинув трон.
 
Тут неждано появився 
 
В небі Махаон. 
 
Крильця.ми махає. 
 
Мов барвиста пташка, 
 
А на спинці в нього 
 
Дівчинка Ромашка.
 
Дівчинка Ромашка 
 
Кинула драбинку:
 
— Лізь до мене швидше, 
 
Не зівай, Барвінку!
 
Учепився хлопчик 
 
За драбинку цупко:
 
 
  
 
 
— Зараз біля тебе 
 
Буду я, голубко!
 
І поліз на небо 
 
По міцній драбинці...
 
— Жди,— гукнув,— Осоте, 
 
Привезу гостинці!
 
І на Махаоні 
 
Полетіли друзі.
 
Цяткою розтали 
 
Десь на виднокрузі.
 
Блекота зомліла.
 
Тхір роззявив рота. 
 
Зупинилось серце 
 
У царя Осота.
 
Кропива колюча 
 
Вдвох із Лободою 
 
Самодержця ледве 
 
Відлили водою.
 
Військо довгоносих 
 
Шугонуло в нори.
 
Заволав Тхоряка:
 
— Горе ж мені, горе!
 
Доле ж моя, доле, 
 
Заблудила де ти?
 
Знов мені не їсти 
 
Курячі котлети!