Про відважного Барвінка та коника Дзвоника

***
 
 
Гей, при лужку, при лужку. 
 
При широкім полі 
 
Коник Дзвоник по траві 
 
Шкутильга поволі...
 
Занудився бідний кінь, 
 
Голову повісив.
 
Скільки лиха наробив 
 
Цей листочок бісів!
 
Спить Барвінок день і ніч, 
 
Став товстим, як бочка. 
 
Пити воду раз у раз 
 
Ходить до ставочка.
 
Після меду ж та вода 
 
П’ється з апетитом!
 
Від безділля хлопець став 
 
Кволим і сердитим.
 
Він Ромашці вже не друг, 
 
Дражнить, ображає.
 
У нероб і ледацюг 
 
Совісті ж немає!
 
Він не хоче визнавать 
 
Жодного порядку. 
 
Умиватись перестав.
 
Кинув фіззарядку.
 
А буває, вийде вдень. 
 
Проти сонця ляже,
 
— Відганяй від мене мух! 
 
Дівчинці накаже.
 
То куняє, то хропе,
 
А Ромашка плаче;
 
— Ти ж себе занапастив, 
 
Дорогий козаче!
 
Встав Барвінок уночі, 
 
Протирає очі.
 
Мед пече у животі. 
 
Хлопчик пити хоче.
 
Тільки ж важко уставать. 
 
Лінь із ніг валяє.
 
Ні краплиночки води 
 
Поблизу немає.
 
Довго чухався малий,
 
Очі тер запухлі.
 
Потім вирішив води 
 
Принести у кухлі.
 
Бо відро, мовляв, важке, 
 
Відтягає руку...
 
Вийшов сонний із воріт — 
 
Ні душі, ні звуку...
 
Чорні тіні навкруги. 
 
Місяць — на край неба. 
 
Страшно якось так іти — 
 
Списа взяти треба.
 
Півгодини серед дров 
 
Він шукав ту зброю.
 
Ой, до чого ж ти дійшов, 
 
Дорогий герою!
 
Сів Барвінок над ставком. 
 
Зачерпнув водиці.
 
Випив кухоль і приліг 
 
У м’якій травичці. 
 
Десь тополя шелестить 
 
Перемитим листом, 
 
Сяють-грають небеса 
 
Золотим намистом. 
 
Голубий туман приліг 
 
Спати у долині.
 
Де ще ночі є такі,
 
Як на Україні?
 
Не минуло ще, либонь,
 
І п’яти хвилинок.
 
Ткнувся носиком в траву 
 
І заснув Барвінок.
 
— Що ж ти робиш, друже наш, 
 
Як тобі не сором! —
 
Раптом жаби у ставку 
 
Закричали хором.
 
Аж нагнувся очерет.
 
Ніби з переляку.
 
Вийшов місяць із-за хмар. 
 
Освітив... Тхоряку,
 
Йде Тхоряка, наче тінь, 
 
Міряє по кроку. 
 
Величезне помело 
 
Звисло біля боку.
 
Сім ночей він чатував 
 
Поза крутояром,
 
 
 
 
Все Барвінка виглядав.
 
І таки недаром!
 
До Барвінка лиходій 
 
Підповзає нишком,
 
І тихесенько бере 
 
Хлопчика за ніжки.
 
 
 
 
Щоб Барвінок не кричав, 
 
Бух його в торбину.
 
Дротом торбу закрутив 
 
І поклав на спину.
 
А Барвінок, знай, хропе 
 
Навіть у торбині.
 
Не в бою, козак упав, 
 
А пропав від ліні...
 
Мчить Тхоряка навпростець 
 
Та ще й пісню тягне:
 
— Славний Тхір знов мундир,
 
Як було, одягне!
 
Гей, одягне, як було,—
 
І закине помело.
 
За мою відвагу 
 
Цар поверне шпагу!
 
А Барвінок спить собі 
 
Та хропе розлого.
 
І не зна, що їде він 
 
До Осота злого.
 
Ой, яка ж бо це ганьба 
 
Їхати вояці
 
Не на конику баскім — 
 
На бридкім Тхоряці!
 
 
  
Розділ десятий
 
 
 
Наступного ранку, як сонце зійшло,
 
Закинув Тхоряка своє помело.
 
Явився в покої Осота-царя,
 
Підборами цокнув і крикнув: «Ур-ря!»
 
Осот стрепенувся і глянув, як біс:
 
— Чого ти так рано в покої приліз?
 
Роби своє діло,— подвір’я мети!
 
А Тхір як гарикне; — Досяг я мети!
 
Сьогодні Барвінка я взяв у полон!
 
Цар зойкнув і виліз з ногами на трон.
 
— Так де ж той Барвінок, негайно сюди!
 
В’яжи йому руки, до мене веди.
 
Тхоряка спокійно розкручує дріт 
 
І сонного тягне Барвінка на світ.
 
Тхоряку ногою Осот як штовхне:
 
— Ти що це, негіднику. Дуриш мене?
 
Який це Барвінок? Це ж просто маля!
 
Під справжнім Барвінком аж гнеться земля!
 
Хіба ж спромоглася б людинка така 
 
Скалічити Лиса 1 вбить Будяка?
 
Барвінка Осот Обережно бере, 
 
Колючкою хлопця по шиї дере.
 
Барвінок очиці свої протира.
 
Питає Осота: — Ти що за мара?
 
Підскочив Тхоряка і крикнув: — О, жах!
 
Та він лихословить у царських руках!
 
Ставай на коліна, вітайся з царем.
 
Бо ми на шматочки тебе роздерем!
 
Аж тут наш Барвінок усе зрозумів...
 
Тепер він не воїн, а бранець царів...
 
 
 
 
— Ставай на коліна! — гарикає Тхір.
 
А цар до Барвінка наблизив свій зір.
 
— Невже ти Барвінок? Питає Осот.
 
І довго регоче, роззявивши рот.