І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

  
Ено Рауд
 
І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько
   
СЛАВА
 
Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав’ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.
— Я гадаю, що замовимо тістечка, — сказав Півчеревичок.
— І лимонаду, — додав Муфтик. Мохобородько не суперечив.
— Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку, — вів далі Півчеревичок. — Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.
Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож пора у відпустку.
— Я згоден, — підтримав Мохобородько. — Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.
— Чудово, — кивнув Муфтик.
І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.
Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чоловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.
— Цікаво, що це вони так за нами пильнують? — занепокоївся Муфтик.
Півчеревичок стенув плечима.
— Вони, либонь, із кимось плутають нас, — висловив він здогад.
— З ким же, хотілося б знати? — пробурмотів Мохобородько.
На це запитання не так легко було відповісти. І справді — з ким їх можна сплутати?
Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.
— Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці, — попрохав Мохобородько. — Як на мене, здається, саме час.
Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобородька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.
Муфтик пробіг очима газетні сторінки.
— Ні, про брусницю ані слова, — сказав він. Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.
— О-о! — тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.
— Ну? — нетерпеливилося Мохобородьку. — Чи знайшов усе-таки про брусницю?
— Та ні, — відповів Муфтик. — Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.
І він урочисто заходився читати:
 
Ми всі ще пам’ятаємо минулі дні, коли все місто потерпало від нашестя жахливих пацюків. Ці бридкі гризуни жерли нашу їжу, знищували майно і лякали наших дітей.
 
Ми були на краю загибелі. Несподівано з’явилися кумедні чоловічки…
 
— Кумедні чоловічки! — вигукнув Півчеревичок. — Це ж, очевидно, ми!
— Схоже, так і є, — кивнув Муфтик.
І продовжив читати:
 
Кумедні чоловічки безстрашно зчепилися з пацюками. З дивовижним умінням вони привели до міста величезну зграю кішок, яка, ніби вихор, вимела звідси хвостатих нахаб. І тепер найжахливіша пора в історії нашого рідного міста позаду.
 
— Написано дуже кучеряво і вправно, — зреагував на це Мохобородько. — Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.
— І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі, — додав Півчеревичок.
— Звичайно, — нагадав Мохобородько. — Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.
— Послухай-но! — вигукнув сердито Півчеревичок. — Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов’язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!
Мохобородько не став сперечатися з Півчеревичком, і Муфтик читав далі:
 
Хто ж вони, ці кумедні чоловічки, чудові рятівники нашого рідного міста? їх неважко впізнати, бо всі троє дуже маленького зросту, дечим нагадують хлопчиків-мізинчиків. Але при цьому зовні вони геть не схожі. Муфтик завжди одягнутий у велику муфту, у Мохобородька борода з природного моху, а Півчеревичок носить черевики без носків, щоб зручніше було ворушити пальцями. Мешкають вони в оригінальному червоному автофургоні, де міститься все їхнє господарство…
 
А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:
 
Любі співгромадяни! Не забуваймо завдячувати маленьким чоловічкам. Повсякчас і повсюдно оточуймо увагою і гідно вшановуймо їх!
 
— Он де заковичка! — вражено вигукнув Мохобородько. — Тепер ясно, чому відвідувачі кав’ярні так пильно роздивляються нас.
Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.
— Так-так, — сказав він, переможно обернувшись довкола. — Ми заслужили увагу. Нас розглядають не просто так, знічев’я, а з гідною шанобою.
Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.
— Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! — ніжно мовила вона. — Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.
І перше ніж кумедні чоловічки встигли щось одпо-вісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхнула кожному до рота.
Чоловічки не знали, що й гадати. Звісно, ніхто не проти поласувати цукерками, та з іншого боку вони все-таки не якісь немовлята, яких у такий спосіб можна запихати цукерками, та ще й привселюдно!
А далі сталося ще гірше. Несподівано жінка схопила Муфтика на руки і почала захоплено його обіймати.
— Ох ти моя крихітко! — примовляла вона. — Який же ти м’якесенький та любесенький, дозволь тебе приголубити та трохи поніжити!
Жінка лоскотала Муфтика за вухом і під бородою, погладжувала муфту за ворсою і проти неї, і шарпала як тільки заманеться.
Муфтик геть спаленів і страшенно спітнів.
— Прошу вас, — безпорадно бубонів він. — Я вельми прошу вас, годі-бо, годі.
Та жінка мов і не чула.
— Ох ти моя крихітко, — ніжно повторювала вона і, звичайно, продовжувала голубити Муфтика. — Ну який же ти м’якесенький і любесенький — пригортала й пригортала б тебе!
Мохобородько і Півчеревичок гнівно споглядали це, та ніяк не могли захистити свого друга.
Тільки згодом жінка посадовила Муфтика на стілець.
— Нечувано, — знічено кинув Муфтик і став шукати в муфті гребінця, щоб причесати скуйовдженого чуба.
Тим часом жінка підступила до Півчеревичка.
— А ось і ти, мій пуцьвірінку! — проспівала вона, як і раніше, усміхаючись, простягнула руки й хотіла приголубити Півчеревичка.
Але сталюся щось украй неждане-негадане, зовсім нечуване. Пролунав переляканий вереск, і жінка блискавично відсахнулася од Півчеревичка. Усмішку ніби змело з її лиця, а на оголеній руці було чітко видно сліди гострих зубенят.
Муфтик і Мохобородько отетеріли. Звичайно, вони цілком засуджували жінчину набридливість, але все-таки кусатися, на їхню думку, — це занадто.
— Півчеревичку! — суворо сказав Мохобородько. — Ти вкусив жінку! Як це тобі спало на думку?
А Півчеревичок ніскілечки не знітився:
— Щойно вона запхнула мені до рота цукерку. Але й після цього я себе не дозволю шарпати.
— Ти буцімто якесь собача, — сердито похитав головою Мохобородько.
— Принаймні не кімнатне щеня, — вперто вів своєї Півчеревичок.
На щастя, жінка швиденько оговталася і спробувала зробити гарну міну при поганій грі.