Легенди Львова

Тим часом карлик, порівнявшись із ними, спитав:
– Скажіть мені, як хутко я дожену того пана, що переді мною на бричці проїхав?
Мілька те дурне питання вивело з рівноваги, що, забувши про пересторогу чарівниці, крикнув:
– Та на такій тачці ти й до смерті його не доженеш, ти, пугало вороняче!
– Цить! – зойкнули Дусько і Нусько, та вже було пізно.
Скарб умить запався з величезним гуркотом в глибини землі. Зірвався вихор, підхопив возика з карликом, закрутив ним на місці і поніс кудись у ліс. Тільки веселий регіт нечистої сили вдарив луною. Таки вдалося їй обхитрити трьох різників.
РОЗБІЙНИЦЬКИЙ СКАРБ НА ВИСОКОМУ ЗАМКУ
В останні роки XVI століття славу найбільших розбишак у Львові мали сини бурграфа Високого Замку брати Білоскорські.
Вдень вони перебували в замку, а вночі ґрасували околицями, чинячи ґвалт і грабунок. Особливо потерпали від їхніх рук купці.
Брати ховали обличчя за чорними хустинами і ніхто не міг їх розпізнати.
Награбоване звозили до замку і ховали в льосі. Минуло з того часу багато літ. І ось двом дівчатам Євці і Юльці забаглося пошукати скарбів на Квітневу неділю. Зійшли вони на гору і стали чекати. Увечері, щойно у львівських церквах забомкали дзвони, дівчата почули під землею якийсь гуркіт, мовби щось раптово осипалося. А за хвилю земля здригнулася і запалась, а з глибини і, випірнув казанок золотих дукатів.
Дівчата кинулися черпати жменями у хвартухи і вже набрали його багацько, коли Євка радісно вигукнула:
– Але, Юлько, то-сь ми розбагатіли!
Ще й не договорила тих слів, а тут як гукне щось з землі! Навіть обоє не встигли очима мруґнути, а хвартухи їм спорожніли. Казанок із золотом запався під землю і земля зійшлась понад ним, наче плесо озера.
Несподіване щастя їх так ошелешило, що зовсім забули про те, що не мають права ані пари з вуст пустити.
Засмучені вернули додому, але наміру свого не облишили і наступного року знову вибралися на Замок.
Як і минулого разу, золото з'явилося з-під землі, а дівчата поквапилися набирати дукати до хвартухів. Коли наповнили вщерть, мовчки кивнули одна одній і побігли додому.
Але що тут сталося! Чорні хмари закрили небо і темні непровидні сутінки оточили їх з усіх сторін, а в кущах зашуміло, заскреготіло, заскавучало. Здавалося, що всі чорти пекла кинулися за ними навздогін, боронячи свого скарбу.
Цокочучи зубами, Євка і Юлька бігли з гори, а гілки боляче морскали їх по руках і ногах, лізли в очі, дряпали обличчя. Та вони трималися, як могли, і ані звуку не згубили.
Раптом Юльку щось як ухопить за спідницю, аж волося заворушилося на голові, зимні дрижаки пробігли тілом, а з вуст вирвався моторошний зойк: – Євко! Чорти!
За мить по тому все стихло, вмовкло, вляглося. Хмари розприслися разом із мрякою і довкола запанувало тихе лагідне надвечір'я.
У хвартухах обох дівчат не зосталося жодної монетки. Нечиста сила забрала своє.
Після тої пригоди і Євка, і Юлька більше навіть не марили тим скарбом, бо вдруге пережити такий жах не мали вже сили.
З тих пір ніхто на високий Замок не ходив пильнувати скарбів І лежать вони там по сьогоднішній день.
КЛЮЧ ВІД СКАРБУ ПІД ЧОРТОВОЮ СКЕЛЕЮ
Довго полювала міська сторожа на розбійника Федька Чугая, та врешті-решт схопили і заточили до тортурні. Кат впродовж кількох днів намагався вибити з в’язня бодай щось про його товаришів та їхні криївки, але все намарне.
Лежачи змордований без клаптика живого місця на тілі, Федько марив про своїх друзів і про те, як вони на прудких конях увірвуться на Ринок і врятують його від страти.
Аж ось нарешті надійшов його останній день. Раннім ранком вивели Федька з катівні. Мав на шиї зашморг, кінець якого тримав у руні кат. Сторожа, озброєна галябардами і флінтами, оточила їх з усіх боків.
Шибениця вже чекала попід Ратушею. Федько кидав довкола неспокійними очима, намагаючись упізнати своїх кумплів у юрбі цікавих. Не міг він знати, що частина його розбійницького загону загинула день перед тим під час облави, а решта розпорошилася і рятувалася на віддалених хуторах.
Коли врешті збагнув, що порятунку не буде, зі смутком і байдужістю пропустив повз вуха вирок смерті. Так само механічно поцілував хреста священикові й висповідався. І тільки зійшовши за катом на драбину, мовби знову на світ народився. Поглянув на тлум людей і гукнув:
– Гей, люди! Біля Чортової скелі під смерекою закопав я золоті і срібні гроші! Сховані вони в залізній скрині, а ото ключ від неї.
Із тими словами скинув з шиї металевого хреста і простягнув на руці.
Кат щойно зараз помітив, що хрест має зазубрини, такі, як у ключі. Аж очі йому на лоба полізли, що раніше про те не здогадався, бо був би з шкіри виліз, а видобув би з Федька його скарб.
Але ніхто з юрби не рушив з місця за тим ключем, і тоді кат простяг було руку за ним, але Федько змахнув правицею і ключ полетів людям під ноги. Може б хтось й підняв, але в одну мить невідь звідки об'явився чорний пес, схопив ключа до писка і, заки хто-небудь отямився, зник безслідно.
ГОЛОВИ СЕМИ БРАТІВ
При дорозі на Винники росли колись дуплаві верби і в одній з них розбійники Федька Чугая заховали великий капшук золотих дукатів, що їх були пограбували в пана Лагодовського. З тих пір, як Федька було страчено, ті дукати з'являлися на денному світлі раз у рік. Люди оповідали, що якби хтось натрапив у таку хвилю на той скарб, то мусив би кинути в дупло голови семи братів. І тоді нечисті сили втратили б силу і скарб можна було б згорнути голими руками.
Роки минали, але нікому ані на думку не спало податися за тим скарбом, бо де ж би взяти голови семи братів?
Тим часом у Винниках був собі за громадського пастуха один спритний хлопака, який вбив собі до голови, що мусить добути ті гроші. Побіля верби він пас щодня худобу і з надією чекав, що гроші ті заблиснуть саме йому. Невідомо на що надіявся, бо не май жодної гадки, де здобуде голови семи братів.
І от якогось осіннього дня небо розколов грім та полив такий дощ, аж сіро стало довкола. Пастух кинувся під першу ліпшу вербу, накрив голову мішком і цокотів зубами.