Паразити свідомості
І ось настав той момент, коли все, що я скажу, звучатиме як вигадка. Тому я спробую радше пояснити, а не описувати за допомогою повсякденної мови те, для чого вона ніколи не призначалася.
Свобода — це найважливіший стан і найважливіше відчуття людини. В буденному житті ми переживаємо відчуття свободи миттєво, коли якась крайня й нагальна потреба сконденсовує всю нашу енергію. В цю хвилину свідомість стає орлом, не прив'язаним до поточної хвилини.
Найбільша людська проблема полягає в тому, що всі ми прив'язані до сьогочасності. А причина цього те, що ми — машини і наша вільна воля практично дорівнює нулю. Наше тіло — це добре сконструйована машина, як, наприклад, автомобіль. Можливо, ще краще порівняння — протези, що їх носять люди, які втратили, наприклад, руку або ногу. Ці протези разом із їхніми високонадійними джерелами живлення функціонують так само, як і наші справжні руки та ноги; мені казали, що людина, яка носить їх роками, цілком забуває, що це не її власні члени. Але якщо джерело живлення вийде раптом з ладу, людина відразу всвідомлює, що цей протез — всього-на-всього механізм і що її власна сила волі аж ніяк не зможе його рухати.
Це стосується всіх нас. Наша сила волі куди менша, ніж ми думаємо. Це означає, що в нас майже немає справжньої свободи. Зрештою, це здебільшого не має ніякого значення, бо "машина" (наше тіло й мозок) робить те, що ми хочемо.
Вона забезпечує нам процес їжі, пиття, випорожнення, сну, кохання тощо.
Але в поетів і містиків виникають моменти свободи, коли вони несподівано усвідомлюють, що хочуть, аби "машина" робила щось набагато цікавіше. Вони хочуть, щоб свідомість могла вмить відірватися од світу і плавати над ним. Наша увага звикле зосереджена на дрібних деталях, на наявних предметах довкола нас і нагадує автомобіль з увімкнутим механізмом зчеплення. В певні моменти автомобіль рухається з вимкнутим зчепленням, тож. за аналогією, свідомість втрачає контакт з буденною дійсністю і стає вільною. Замість того, щоб бути прив'язаною до сірої реальності сьогодення, вона може вільно вибирати для споглядання будь-яку іншу реальність. Коли ваша свідомість перебуває в стані "зчеплення", ви можете згадати події вчорашнього дня, створити в своїй уяві картину якоїсь місцевості в іншій частині світу. Але картина буде тьмяна й невиразна, як світло свічки в яскравому сонячному промінні, як слабенька тінь реальності. Під час "поетичних" моментів, моментів свободи, "вчора" стає так само реальне, як і "зараз".
Якби ми навчилися вводити свідомість у стан зчеплення і виводити її з цього стану, людина б осягнула таємницю божественності. Але немає нічого важчого, ніж навчитися цього. Нами керує звичка. Наші тіла — це роботи, які прагнуть робити те, що вони робили протягом останнього мільйона років: їсти, пити, випорожнюватися, кохатися, — і віддаватися теперішності.
Моє відкриття паразитів свідомості допомогло мені розірвати "звичку", яку паразити довго культивували, посилювали й зміцнювали. Інакше кажучи, я несподівано зрозумів, що протиприродне, коли людина бачить лише короткі проблиски свободи, лише натяки на безсмертя, які відразу ж зникають. Чому б їй не почуватися зовсім вільною десять годин на добу (довше було б шкідливо, бо, зрештою, ми іноді маємо турбуватися й про дрібниці поточного моменту).
Від початку серпня (коли я вперше прочитав Карелові "Роздуми над історією") я знав, що зможу звільнити свою свідомість від пут, а це вже саме по собі означало, що я розірвав ланцюг, яким зв'язана більшість людей. Щоб тримати людство в ланцюгах, паразити покладалися головним чином на його звичку й невігластво. Вони загніздилися в одному з найглибших рівнів людської душі, де могли "висотувати" енергію, якою люди живилися зі свого джерела життєвої сили.
Спробую пояснити цей момент. Якби людина не була "еволюційною твариною", то паразити могли б паразитувати на ній завжди. У людини не було б найменшої можливості дізнатися про їхнє існування. Вони б вічно забирали в людини частину її енергії для себе, і вона про це б і не підозрювала.
Але невелика частина людства (точніше кажучи, приблизно п'ять відсотків) — це еволюційні тварини з глибоким і потужним прагненням стати по-справжньому вільними. Цих людей треба було "відволікати", і тому паразити змушені були підніматися ближче до поверхні свідомості, щоб маніпулювати ними як ляльками. Саме через те вони себе й виявили.
Я вже казав, що людина живиться з таємного життєвого джерела, що струменіє в глибинах її єства. Це джерело являє собою центр тяжіння, справжню сутність людини. Воно незнищенне, і тому паразити не мають до нього доступу. Вони можуть лише "красти" енергію, поки вона плине від того глибинного джерела до фізичної свідомості людини.
А тепер я спробую описати свої відчуття під час нової мандрівки всередину самого себе, хоча читачеві слід завжди пам'ятати моє попередження про те, які недосконалі наші мовні засоби.
Насамперед я спостеріг у своїй свідомості цілковиту тишу. В ній не було більше ніякої стривоженості чи неспокою. А все тому, що це нарешті була моя, вільна від крадіїв, свідомість. Нарешті це були мої володіння.
У моїх снах та згадках сталися величезні зміни. Кожному, хто пробував заснути під час гарячки або коли мозок перевтомлений, відоме оте жахливе відчуття, коли здається, що думки шугають прудко, наче риби, і всі вони ніби чужі, коли голова, яка мала б бути "місцем, де можна чудово усамітнитися", нагадує радше ярмарок, де повно незнайомців. Ніколи раніше я не усвідомлював так ясно, наскільки мозок схожий на ярмарковий майдан, де комашаться паразити. І ось тепер там панували тиша й спокій. Мої згадки вишикувались в ідеальному порядку, як війська під час королівського огляду. За моїм наказом будь-яка з них виступила б уперед. Тільки тепер я зрозумів правдивість твердження: все, що відбувається з нами, до найменших подробиць відкладається в нашій пам'яті. Спогади раннього дитинства стали так само чіткими, як і згадки вчорашнього дня. Навіть більше, спогади попередніх життів складали тепер суцільну послідовність і стояли в одному ряду зі спогадами мого теперішнього життя. Свідомість була ніби цілковито спокійне море, в якому небо відбивається, неначе в дзеркалі, а вода така чиста, що на дні його все видно, як і на поверхні. Я зрозумів, що мав на увазі Якоб Беме, говорячи про "священний день спочинку для душі". Вперше в своєму житті я був у контакті з реальністю. Ніякої гарячки, ніяких кошмарів, ніяких ілюзій. Найбільше вразила мене величезна життєздатність людських істот, незважаючи на жахливу запону божевілля, яка закриває від них дійсність. Люди, либонь, найвитриваліший вид з усіх живих істот у Всесвіті.