Зворотня сторона Демонології

Я мрію про те, що люди не будуть судити наші вчинки за кольором очей чи за наявністю тіні.
Я мрію про те, що інквізиція не катуватиме тих, хто має крихту співчуття до знедолених!
Я мрію про це сьогодні!
Інквізитори перезирнулися.
— Степанич, клич Ескулапа! — прохрипів чоловік у кашкеті.
— Ескулап у запої, — відповів дідок.
— Тоді Ваську з анатомічки.
— Васька в запої.
— А Зося з реабілітаційної?
— І Зося в запої.
— Шеф? Що будемо робити?
Чоловік у куртці потер скроні.
— Що ти хочеш? Я в запої.
Я підвелася, обурено відкидаючи мотузку і рушила до дверей.
— І це ті люди, яким держава довірила превентивну інквізицію.
— Ти куди?
— Нести мрію в маси.
— Степанич, клич Джеймса Рея.
Оп-па, треба тікати. Інквізитори метнулися мені навперейми, та де вже їм до мене, новоявленої чемпіонки з ходіння крізь стіни, левітації, містифікації і мас… масового психопроносу. (Це, напевне, так на мене вплинуло перебування у Пургаторії, а то б я в жисть не згадала промову Мартина Лютого на прізвисько Король.) Я скорчила диявольську рожу і зникла у спалахах фейєрверку. На моєму місці залишилась лише коза з червоною стрічечкою на шиї, на стрічечці було написано: “Кожній тварі по парі. Привіт Люциферу.”