Гаррі Поттер і таємна кімната
Редл забився у корчах, закрутився, заверещав, закружляв, а тоді…
Він щез. Чарівна Гарріна паличка лунко впала на підлогу, і все стихло. Усе, крім чорнила, що й далі струменіло зі щоденника. Василіскова отрута пропалила в ньому велику діру.
Тремтячи усім тілом, Гаррі звівся на ноги. Йому паморочилося в голові, ніби він щойно подорожував з допомогою порошку флу. Він повільно підняв свою чарівну паличку й Сортувального капелюха, а тоді смикнув за руків'я і витяг з Василіскового піднебіння блискучого меча.
І тут з другого краю кімнати долинув тихий стогін. Заворушилася Джіні. Коли Гаррі підбіг до неї, вона вже сиділа, її ошелешений погляд ковзнув з величезної туші мертвого Василіска до Гаррі в просоченій кров'ю мантії, і зупинився на щоденнику в його руці. Затремтівши, вона голосно зойкнула й розридалася.
— Гаррі, Гаррі, я намагалася т-тобі все розповісти за сніданком, але не з-змогла через Персі!.. Ц-це була я, Гаррі… я… але, їй-богу, я не хотіла Ц-цього, мене примусив Р-редл. Він ме-мене контролював! .. А якгти вбив цю… цю з-зміюку? Д-де Редл? Я тільки п-пам'ятаю, як він вийшов зі щоденника. — Усе добре, Джіні. — Гаррі показав щоденника і Дірку від зуба. — 3 Редлом покінчено. Поглянь!.. І з ним, і з Василіском… Ходімо звідси…
— Тепер мене виженуть! — ридала Джіні, поки Гаррі незграбно допомагав їй підвестися. — Я мріяла вступити в Гоґвортс ще відтоді, як там учився Білл… А тепер д-доведеться вертатися додому, — щ-що скажуть мама й тато?
Фоукс чекав їх, ширяючи над входом до кімнати.
Гаррі ледь підштовхнув Джіні вперед; вони переступили через кільця мертвого Василіска й попрямували крізь лунку темряву назад до тунелю Гаррі почув, як позаду з неголосним шипінням зачинилися кам'яні двері.
Кілька хвилин вони ішли темним тунелем, а далі почули, як хтось удалині поволі пересуває каміння.
— Роне! — закричав Гаррі, наддаючи ходи. — Джіні жива! Я знайшов її!
Вони почули радісний крик, а за наступним поворотом побачили і самого Рона — він нетерпляче визирав крізь величенький отвір, який ухитрився розчистити в кам'яному завалі.
— Джіні! — Рон вистромив руку через отвір, щоб затягти її першою. — Ти жива! Повірити не можу! Що сталося?
Хотів пригорнути її, але Джіні зі сльозами відштовхнула його.
— Але ж усе о'кей, Джіні! — сяяв усмішкою Рон. — Усе закінчилося, усе… А звідки цей птах? Услід за Джіні в отвір залетів Фоукс.
— Дамблдор прислав, — відповів Гаррі, протискаючись крізь отвір.
— А звідки в тебе меч? — Рон здивовано витріщився на зброю, що виблискувала в руках Гаррі.
— Поясню, коли виберемося звідси, — відповів Гаррі, зиркнувши на Джіні.
— Але ж…
— Не тепер! — урвав його Гаррі. Він не знав, чи варто розповідати Ронові про те, хто відчинив Таємну кімнату; принаймні не перед Джіні. — А де Локарт? — Десь там! — хихикнув Рон, кивнувши головою на трубу, якою вони прибули до тунелю. — Він у кепському стані. Зараз побачите.
Услід за феніксом, чиї широкі крила пронизували пітьму м'яким золотавим сяйвом, вони дісталися до самої труби. Там сидів Ґільдерой Локарт і цілком безтурботно щось мугикав собі під ніс.
— Йому відбило пам'ять, — пояснив Рон. — Наслав сам на себе чари забуття. Нам нічого, а він не має уявлення, хто він, де він і хто ми такі. Він сам собі небезпечний. Я звелів йому піти й зачекати нас отут.
Локарт глянув на них вельми добродушно.
— Привіт! — сказав він. — Яке дивне місце, правда? Ви що, тут живете?
— Ні, — відповів Рон, зиркнувши на Гаррі. Гаррі нахилився й зазирнув у довгу темну трубу. — Ти часом не думав, як нам звідси вибратись? — запитав він Рона.
Рон похитав головою. Фенікс Фоукс пролетів повз Гаррі й забив перед ним крильми. Його очі-намистинки виблискували в пітьмі, а довгий золотавий хвіст виразно колихався. Гаррі невпевнено глянув на приятеля.
— Здається, він хоче, щоб ти вхопився за хвіст, — розгублено припустив Рон. — Але ж ти занадто важкий, щоб він підняв тебе нагору.
— Фоукс, — пояснив Гаррі, — не звичайний птах. Нам треба міцно вхопитися одне за одного. Джіні, візьми Рона за руку. Професоре Локарте…
— Це стосується вас, — розтлумачив Локартові Рон.
— Візьміть Джіні за руку.
Гаррі застромив меча і Сортувального капелюха за пояс, Рон ухопився за його мантію, а Гаррі міцно стис у руках на диво гарячі пір'їни феніксо-вого хвоста.
Він відчув у собі неймовірну легкість, а наступної миті вони вже зі свистом летіли трубою вгору. Гаррі чув, як Локарт, гойдаючись десь там унизу, вигукував: "Чудово! Дивовижно! Це просто якісь чари!" Прохолодне повітря куйовдило Гарріне волосся, але не встиг він натішитись польотом, як усе закінчилося, і вони приземлилися на мокру підлогу туалету Плаксивої Мірти.
Поки Локарт поправляв свого капелюха, раковина, під якою ховалася труба, знову зісковзнула на своє місце.
Мірта витріщила на них очі.
— Ти живий! — здивовано глянула вона на Гаррі.
— Чого ти така розчарована? — похмуро озвався він, витираючи окуляри від крові та слизу.
— Бачиш… я просто подумала, що… якби ти помер, то міг би лишитися зі мною в туалеті, — сказала Мірта, ніяково побілівши.
— Бе-е! — скривився Рон, коли вони вийшли з туалету в темний порожній коридор. — Гаррі, мені здається, Мірта кинула на тебе оком! Джіні, маєш суперницю!
Але обличчям Джіні і далі котилися сльози.
— Куди тепер? — запитав Рон, стурбовано глянувши на Джіні.
Гаррі показав на фенікса, який летів попереду, освітлюючи коридор золотавим сяйвом. Вони йшли за ним і невдовзі опинилися перед кабінетом професорки Макґонеґел.
Гаррі постукав і штовхнув двері.