Гаррі Поттер і таємна кімната

Іклань загарчав.
— Фадже, ти вже тут! — схвально вимовив він. — Добре, добре…
— Чого ти сюди приперся? — розлютився Геґрід. — Забирайся з моєї хати!
— Чоловіче дорогий, повір, я не маю жодної втіхи від перебування у твоїй… е-е… і ти називаєш це хатою? — вишкірився Луціус Мелфой, оглядаючи маленьку Геґрідову хижу. — Я просто прийшов до школи, й мені сказали, що директор тут.
— А чого ти хотів від мене, Луціусе? — поцікавився Дамблдор. Він намагався говорити ввічливо, але його блакитні очі й далі палахкотіли вогнем.
— Жахлива річ, Дамблдоре, — ліниво відповів містер Мелфой, витягуючи довгий сувій пергаменту, — але члени Ради опікунів гадають, що тобі час відпочити. Ось наказ про тимчасову відставку — ти знайдеш там усі дванадцять підписів. Нам здається, що ти втрачаєш авторитет. Скільки тут уже було нападів?.. І ще два сьогодні, чи не правда? Якщо піде так і далі, то невдовзі у Гоґвортсі не залишиться жодного учня маґлівського роду! Це буде жахлива втрата для школи! Ми всі це знаємо.
— Ох!.. Не спіши! Слухай, Луціусе… — стурбовано заговорив Фадж. — Звільнити Дамблдора… Ні, ні!.. За нинішніх обставин цього не можна робити аж ніяк.
— Фадже, призначення або звільнення директорів належить до компетенції Ради опікунів, — спокійно урвав його містер Мелфой. — А оскільки Дамблдор не спромігся припинити ці напади…
— Стривай, Луціусе! Якщо Дамблдор не спромігся їх зупинити, — заперечив Фадж, верхня губа якого вкрилася потом, — то хто ж тоді зможе? 
— Це ще побачимо! — відповів Мелфой з огидною посмішкою. — Та оскільки ми всі дванадцятеро проголосували…
Геґрід зірвався на ноги й черкнув стелю своєю чорною кудлатою головою.
— Мелфою, — гаркнув він, — а скільком із них ти погрожував або шантажував їх, доки вони си підписали, га?
— Знаєш, голубе, оця твоя навіжена вдача таки заведе тебе колись у халепу, — сказав містер Мелфой. — Я порадив би тобі, Геґріде, не кричати отак на варту в Азкабані. Їм це не дуже сподобається.
— Можеш забирати Дамблдора! — горлав Геґрід, аж вовкодав Іклань зіщулився й заскавулів у своєму кошику. — Забери його — і учні маґлівського роду не будут мати ані одного шансу!.. Будут нові трафунки!
— Заспокойся, Геґріде! — гостро зупинив його Дамблдор і глянув на Луціуса Мелфоя: — Луціусе, якщо Рада опікунів прагне моєї відставки, я, звичайно, піду.
— Але ж… — затнувся Фадж.
— Ні!!! — заревів Геґрід.
Дамблдор не відводив своїх ясно-синіх очей від холодних сірих зіниць Луціуса Мелфоя.
— Однак, — дуже повільно й чітко — щоб ніхто не пропустив ані слова — вимовив Дамблдор, — ти побачиш, що насправді я покину цю школу тільки тоді, коли тут не лишиться жодної відданої мені людини. Ти також побачиш, що в Гоґвортсі завжди нададуть допомогу тому, хто її попросить.
На якусь мить — Гаррі був майже впевнений — Дамблдорові очі глянули в той кут, де зачаїлися вони з Роном.
— Чудові побажання! — сказав, уклонившись, Мелфой. — Нам усім, Албусе, не вистачатиме твоєї… е-е… вельми специфічної манери роботи. Лишається тільки сподіватися, що твій наступник зуміє запобігти будь-яким… е-е… трафункам. 
Він підійшов до дверей, відчинив їх і, вклонившись, випустив Дамблдора. Фадж, який і далі вертів у руках котелок, намірився пропустити вперед Геґріда, але той, не зрушивши з місця, набрав у груди повітря й повільно проказав:
— Якби хтось захтів щось знайти, нехай си піде слідом за павуками. Вони заведуть його куди слід. Це всьо, що я мав сказати!
Фадж здивовано глянув на нього.
— Всьо файно, я вже йду, — сказав Геґрід, накидаючи свою шубу з кротячого хутра. І вже виходячи з дверей слідом за Фаджем, знову зупинився і голосно додав: — А ще хтось мав би годувати Ікланя, поки мене тут не буде.
Двері з грюкотом зачинилися, і Рон скинув плаща-невидимку.
— Ми вскочили в халепу! — прохрипів він. — Немає Дамблдора. Сьогодні можуть закрити школу. Без нього напади будуть щодня.
Іклань завив і почав дряпати зачинені двері.