Гаррі Поттер і таємна кімната
— Ну, так! — зрадів Локарт. — Шість місяців поспіль на чолі списку бестселерів! Побила всі рекорди!
— Ні, — нестямно вимовив Гаррі. — Цей голос!
— Перепрошую? — здивувався Локарт. — Який голос?
— Голос, який сказав… Хіба ви його не чули? Локарт спантеличено глянув на Гаррі:
— Гаррі, про що ти? Може, ти вже задрімав? Боже мій, — подивися на годинник! Ми тут просиділи майже чотири години! Ніколи б не повірив: як пролетів час, правда?
Гаррі не відповів. Він напружено прислухався, чи не пролунає знову той голос, але не чулося нічого, окрім Локартового торохкотіння, мовляв, Гаррі нема чого сподіватися, що, відбуваючи якесь наступне покарання, він отримає таку ж насолоду, як тепер. Гаррі приголомшено вийшов.
Було вже так пізно, що ґрифіндорська вітальня майже спорожніла. Гаррі відразу попрямував до спальні. Рон ще не повернувся. Гаррі натягнув піжаму, забрався в ліжко й чекав. Десь за півгодини у напівтемряві з'явився Рон, розтираючи праву руку й пахнучи пастою для натирання.
— Мені позводило всі м'язи, — простогнав він і впав на ліжко. — Філч заспокоївся, аж коли змусив мене чотирнадцять разів відполірувати кубок із квідичу! А тоді з мене знову посипалися слимаки просто на спеціальний приз за заслуги перед школою. Я так довго збирав ту слизоту… А як там у Локарта?
Тихенько, щоб не розбудити Невіла, Діна й Шеймуса, Гаррі розповів Ронові усе, що почув.
— І Локарт казав, що нічого не чує? — перепитав Рон. Навіть у місячному світлі Гаррі міг бачити, як Рон спохмурнів. — Думаєш, він збрехав? Але я не розумію: навіть хтось невидимий мав би якось відчинити двері…
— Знаю, — погодився Гаррі, лежачи на ліжку й розглядаючи завісу над головою. — Я теж нічого не збагну.