Гаррі Поттер і орден Фенікса

— Не треба мене дурити! — огризнувся дядько Вернон. — Я знаю, що тобі не можна користуватися цим за межами того дурдому, який ти називаєш школою!
— Мене викинули з того дурдому, — сказав Гаррі. — Тому я можу робити все, що заманеться. Даю вам три секунди. Раз... два...
У кухні щось дзенькнуло. Тітка Петунія заверещала, дядько Вернон зойкнув і пригнувся, і ось уже втретє за вечір Гаррі почав роззиратися, шукаючи джерело викликаного не ним безладу. І одразу побачив: знадвору на підвіконні сиділа приголомшена й розкуйовджена сова, яка щойно врізалася в зачинене вікно.
Не звертаючи уваги на стражденний дядьків зойк "СОВИ!", Гаррі кинувся до вікна і відчинив його навстіж. Сова простягла лапку, до якої був прив'язаний сувійчик пергаменту, і коли Гаррі забрав листа, струснула пір'ям і полетіла. Тремтячими руками Гаррі розгорнув уже другу цидулку, поспіхом нашкрябану чорним чорнилом.
Гаррі!
Дамблдор уже в міністерстві, намагається усе владнати. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА. НЕ ВДАВАЙСЯ ДО ЧАРІВ. НЕ ВІДДАВАЙ ЧАРІВНОЇ ПАЛИЧКИ.
Артур Візлі
Дамблдор намагається все владнати... Що це означає? Чи Дамблдор настільки могутній, щоб протистояти Міністерству магії? Може, є надія повернутися у Гоґвортс? У Гаррі в грудях проклюнувся маленький паросток надії, та його зразу придушив панічний страх — як же він збереже паличку, не вдаючись до чарів? Йому доведеться боротися з представниками міністерства, і його щастя, якщо він уникне Азкабану, не кажучи вже про відрахування.
Думки мінялися блискавично... Можна втекти, ризикуючи бути впійманим працівниками міністерства, або ж лишитися й чекати, доки його тут знайдуть. Гаррі більше приваблював перший варіант, але він знав, що містер Візлі дбає насамперед про його інтереси... та й, зрештою, Дамблдор залагоджував і не такі справи.
— Гаразд, — повідомив Гаррі, — я передумав, я залишаюся. Він усівся за кухонним столом і глянув на Дадлі й тітку Петунію. Дурслів, здається, спантеличила ця несподівана зміна. Тітка Петунія у відчаї зиркнула на дядька Вернона. Жилка на його фіолетовій скроні запульсувала ще частіше.
— Від кого всі ці кляті сови? — прогарчав він.
— Перша була з Міністерства магії, про моє відрахування, — спокійно пояснив Гаррі. Він уважно прислухався, чи не чути нічого знадвору, тобто, чи не наближаються представники міністерства, тому простіше й надійніше було відповідати на дядькові запитання, ніж провокувати його на лютий крик. — Другу прислав батько мого друга Рона. Він працює у міністерстві.
— Міністерство магії?!  — заревів дядько Вернон. — То такі, як ти, є і в уряді? Тепер мені все ясно! Не дивно, що країна сходить на пси.
Гаррі нічого не відповів, тож дядько Вернон втупився в нього, а тоді гаркнув: — А чого тебе відрахували?
— Бо я застосував чари.
— АГА! — заволав дядько Вернон і гупнув по холодильнику кулаком так, що той відчинився і з нього повилітали Дадлеві харчі з низьким вмістом жиру. — Ти це визнав! То що ти зробив Дадлі? 
— Нічого, — трохи роздратовано відповів Гаррі. — То був не я...
— Ти , — несподівано пробелькотів Дадлі, і дядько Вернон з тіткою Петунією відразу замахали на Гаррі руками, щоб він замовк, а тоді низенько нахилилися над Дадлі.
— Ну, сину, — мовив дядько Вернон, — що він зробив?
— Скажи нам, золотко, — прошепотіла тітка Петунія.
— Націлився на мене паличкою, — пробурмотів Дадлі.
— Так, але я нею не скористався... — сердито перебив Гаррі...
— ПОМОВЧ! — закричали в один голос дядько Вернон і тітка Петунія.
— Ну, сину, — повторив дядько Вернон, а його вуса зловісно настовбурчилися.
— Стало темно, — хрипко вимовив Дадлі й здригнувся. — Абсолютно темно. А тоді я п-почув... щось. Прямо в голові.
Дядько Вернон і тітка Петунія обмінялися нажаханими поглядами. Найгіршим злом у світі вони вважали чари, на наступному місці були сусіди, котрі нехтували забороною користуватися шлангами — а люди, яким причувалися голоси, були, звісно, десь у самому кінці цього чорного списку. Вони подумали, що Дадлі божеволіє.
— Що саме ти почув, Попульчику? — ледь чутно спитала тітка Петунія зі сльозами на очах.
Одначе Дадлі не міг видушити з себе й слова. Він знову здригнувся і потрусив великою білявою головою, аж Гаррі, незважаючи на жах і заціпеніння, що охопили його з часу прибуття першої сови, — відчув певну цікавість. Дементори змушували людину переживати найгірші моменти в її житті. Що ж таке почув розбещений і зіпсований розбишака Дадлі?
— Як сталося, синку, що ти впав? — напрочуд м'яко спитав дядько Вернон, мовби сидів біля ліжка невиліковно хворого.
— Сп-п-піткнувся, — тремтячим голосом пояснив Дадлі. — А потім...
Він показав на свої широкі груди.
Гаррі зрозумів: Дадлі пригадував липкий холод, що заповнив йому легені, коли з нього висмоктували всю радість і надію.
— Жахіття, — прохрипів Дадлі. — Холод. Лютий холод.
— Ясно, — дядько Вернон намагався говорити якомога спокійніше, а тітка Петунія стурбовано поклала на синове чоло долоню, щоб перевірити температуру. — І що було далі, Дадасику?
— Я відчув... відчув... відчув... ніби... ніби...
— Ніби вже ніколи не будеш щасливий, — похмуро підказав Гаррі.
— Так, — прошепотів Дадлі, здригаючись.
— Он як! — сказав дядько Вернон уже голосно й випростався. — Ти наклав на мого сина якесь ідіотське закляття, щоб йому вчувалися голоси, і він повірив, що йому... що йому судилося страждати?
— Скільки мені повторювати! — роздратовано вигукнув Гаррі. — Це не  я! Це дементори!
— Де-ме... що ти плетеш?
— Де-мен-то-ри, — чітко і по складах повторив Гаррі. — їх було двоє.
— Хто такі в біса ті дементори?
— Вартові Азкабану, в'язниці для чарівників, — пояснила тітка Петунія.
Після цих слів на кілька секунд запала тиша, а тоді тітка Петунія затулила долонями рота, ніби в неї вирвалася якась гидка лайка. Дядько Вернон витріщився на дружину. У Гаррі запаморочилася голова. Ну нехай місіс Фіґ — але тітка Петунія? 
— Звідки ви це знаєте? — здивовано спитав він.
Тітка Петунія й сама була вражена. Винними очима вона боязко зиркнула на дядька Вернона, а тоді опустила руку, відкриваючи свою кобилячу щелепу.