Гаррі Поттер і орден Фенікса

— Нате, — сказала Луна. — Така гарнюсінька сова!
— Е-е... так... нормальна, — похмуро буркнув Рон. — Ходімо вже, треба сідати... то що ти, Гаррі, питав?
— Питав, що то за жахливі коні? — повторив Гаррі, йдучи з Роном та Луною до диліжанса, де вже сиділи Герміона й Джіні.
— Які коні?
— Та ті, що впряжені в диліжанси! — нетерпляче вигукнув Гаррі. Зрештою, вони вже майже порівнялися з найближчим конем, що витріщався на них своїми порожніми білими очиськами. Але Рон спантеличено зиркнув на Гаррі.
— Що ти таке мелеш?
— Я кажу, що... та сам подивися!
Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.
— На що я маю дивитися?
— Та на... ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом...
Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула Химерна думка.
— Ти що... їх не бачиш?
— Кого не бачу?
— Не бачиш, хто впряжений у диліжанси? Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.
— Гаррі, з тобою все гаразд?
— Так... я...
Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався — а це був би не дуже смішний жарт, — і справді нічого не бачив.
— То що, сідаємо, га? — нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.
— Так, — погодився Гаррі. — Так, сідаємо...
— Усе гаразд, — пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. — Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.
— Справді? — розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.
— Ну, звичайно, — підтвердила Луна, — я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.
Ледь-ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.