Гаррі Поттер і орден Фенікса

— Так, — підтвердив Гаррі, — але він не пояснив, що це все означає. Він узагалі давно мені нічого не говорить.
— Я впевнений, що він сказав би, якби було чого хвилюватися, — спокійно мовив Сіріус.
— Але це ще не все, — ледь чутно проказав Гаррі. — Сіріусе, я... мені здається, я божеволію. Там, у Дамблдоровім кабінеті, перед тим, як ми всі взялися за летиключ... мені на якусь секунду здалося, ніби я змія... я відчував  себе нею... коли я глянув на Дамблдора, то страшенно заболів мій шрам... Сіріусе, я хотів на нього напасти!
Гаррі бачив тільки вузеньку смужку Сіріусового обличчя, решта була в темряві.
— То були, мабуть, наслідки видіння, ось і все, — сказав Сіріус. — Ти й далі думав про сон, чи що там воно було, і...
— Та ні, — похитав головою Гаррі, — щось ніби почало рости у мене всередині, ніби там і була змія. 
— Тобі треба виспатися, — твердо сказав Сіріус. — Зараз поснідаєш, тоді ляжеш спати, а після обіду разом з усіма провідаєш Артура. Гаррі, ти пережив шок, і звинувачуєш себе в тому, свідком чого став. Це ще велике щастя, що ти був  таким свідком, бо інакше Артур міг би померти. Не переживай.
Він поплескав Гаррі по плечі й вийшов з комори, залишивши Гаррі самого в темряві.
Цілий ранок усі. крім Гаррі, спали. Він разом з Роном піднявся до кімнати, в якій вони жили наприкінці літа. Рон заліз у постіль і одразу заснув, а Гаррі сидів, не роздягаючись, і згорблено тулився до холодних металевих билець ліжка — спеціально обравши незручну позу, щоб не задрімати. Він боявся, що знов уві сні перетвориться на змію, а як прокинеться, то виявить, що напав на Рона, або поповзе по будинку в пошуках якоїсь іншої жертви...
Коли Рон прокинувся, Гаррі вдав, що також виспався. Доки вони обідали, з Гоґвортсу прибули їхні валізи, тож вони могли перевдягтися в маґлівський одяг, щоб поїхати до лікарні Святого Мунґо. Усі, крім Гаррі, були нестримно радісні й безперервно базікали, вдягаючи замість мантій джинси та светри. Коли прибули Тонкс і Дикозор, щоб супроводжувати їх у Лондоні, вони їх весело привітали, регочучи з Дикозорового котелка, натягнутого набакир, щоб приховати магічне око, і цілком слушно його запевняючи, що Тонкс з її коротким яскраво-рожевим волоссям приверне до себе в метро значно менше уваги.
Тонкс дуже зацікавилася Гарріним видінням нападу на містера Візлі, хоч сам Гаррі не мав ані найменшого бажання обговорювати цю тему.
— У твоїй родині часом не тече кров якихось провидців? — поцікавилася вона, сидячи поруч з ним у поїзді метро, що гуркотів до центру міста.
— Ні, — мало не образився Гаррі, згадуючи професорку Трелоні.
— Ні, — повторила задумливо Тонкс, — бо це й не було з твого боку пророцтво, правда? Тобто ти ж бачиш не майбутнє, а сучасне... химерно якось, правда? Але корисно.
Гаррі нічого не відповів. На щастя, вони зійшли на наступній станції в самому центрі Лондона, і в тій метушні, виходячи з вагона, він пропустив уперед Фреда з Джорджем. Вони тепер відділяли його від Тонкс. Ескалатором усі піднялися вгору, а Муді шкутильгав позаду, насунувши на очі капелюха й тримаючи за пазухою жилаву руку, в якій очевидно, стискав чарівну паличку. Гаррі здавалося, ніби магічне Дикозорове око невідступно за ним стежить. Намагаючись уникнути чергових розпитувань про свій сон, він запитав у Муді, де розташована лікарня Святого Мунґо.
Вони вийшли на морозне повітря й пішли широкою вулицею з безліччю крамниць, забитих людьми, що купували різдвяні дарунки. Муді підштовхнув Гаррі в спину й пошкутильгав за ним. Гаррі знав, що Дикозорове магічне око під його перекошеним капелюхом крутиться на всі боки.
— Уже недалеко, — прохрипів Муді. — Нелегко було знайти гарне приміщення для лікарні. На алеї Діаґон мало місця, а під землю, як міністерство, її не запхнеш, бо це кепсько для здоров'я. Нарешті ми знайшли тут один будинок. За задумом, хворі чарівники можуть сюди приходити, змішуючись з юрбою і нікому не впадати у вічі.
Він схопив Гаррі за плече, щоб той не загубився серед зграйки покупців, котрі пробивалися напролом до крамниці електротоварів.
— Сюди, — проказав Муді за якусь мить.
Вони підійшли до великого старомодного універмагу з червоної цегли під назвою "Пердж і Дауз". Вигляд він мав досить жалюгідний і пошарпаний. На вітринах де-не-де стояли облуплені манекени у скособочених перуках, демонструючи моди щонайменше десятирічної давності. На всіх запорошених дверях красувалися таблички з написом: "Закрито на ремонт". Гаррі виразно почув, як одна дебела жінка, нав'ючена торбами й пакетами з покупками, сказала своїй приятельці, минаючи універмаг: — Тут вічно закрито.
— Увага, — сказала Тонкс, підкликаючи їх до вітрини, в якій не було нічого, крім особливо потворного жіночого манекена. Штучні вії манекена відклеїлись і звисали, а демонстрував він зелений нейлоновий сарафан. — Готові?
Усі закивали й обступили її зусібіч. Муді знову підштовхнув Гаррі в спину, а Тонкс притулилася до скла вітрини, що відразу запітнявіло від її подиху, і глянула на потворного манекена. — Здоров, — привіталася вона, — ми прийшли відвідати Артура Візлі.
Гаррі здалися абсурдними сподівання Тонкс, що манекен почує її тихенькі слова, вимовлені через скло, коли за спиною гуркочуть автобуси, а вулиця повниться гамором перехожих. Тоді він згадав, що манекени й так нічого не чують. Та вже наступної миті приголомшено розкрив рота, коли манекен ледь помітно кивнув і поманив її пальцем на шарнірах. Тонкс схопила за лікті Джіні та місіс Візлі, ступила просто крізь скло і зникла.
Фред, Джордж і Рон рушили за нею. Гаррі озирнувся на перехожих, що штовхалися в юрбі. Ніхто й не дивився на огидні вітрини універмагу "Пердж і Дауз". Ніхто також не помітив, як шестеро осіб щойно розчинилися в повітрі прямо на їхніх очах.
— Швидше, — прогарчав Муді, ще раз штурхаючи Гаррі в спину, і вони пройшли немовби крізь завісу холодної води, хоч і вийшли з другого боку абсолютно сухі.
Ніде не було ані сліду потворного манекена чи вітрини, в якій він стояв. Вони опинилися в переповненій людьми приймальні, де на хитких дерев'яних стільцях сиділи рядами чарівники й чарівниці. Деякі мали цілком нормальний вигляд і гортали старі примірники "Щоденного віщуна", а ось інші демонстрували такі страшні вади, як слонячі хоботи або додаткові руки, що стирчали їм з грудей. Тут було майже так само гамірно, як і на вулиці, бо деякі пацієнти видавали вельми специфічні звуки. Відьма в центрі першого ряду, що енергійно махала перед своїм спітнілим обличчям примірником "Щоденного віщуна", пронизливо свистіла, а з її рота струменів дим. Неохайний чаклун у кутку бамкав, як дзвін, щоразу, коли рухався. Голова його тоді так сильно вібрувала, що він мусив зупиняти цю вібрацію, хапаючи себе за вуха.