Пригоди барона Мюнхаузена

ВОВК, ЗАПРЯЖЕНИЙ У САНИ 
Але взимку верхи на коні незручно, куди краще їхати саньми. Я купив собі добрячі сани і швидко подався м'яким снігом.
Надвечір уїхав я в ліс. Я був уже придрімав, коли це почув тривожне іржання. Я озирнувся і при світлі місяця побачив страшного вовка, який, роззявивши зубату пащу, біг за моїми саньми. Надії на порятунок не було.
Я ліг на дно саней і від страху заплющив очі.
Кінь мій гнав як шалений. Клацання вовчих зубів лунало в мене над самим вухом.
Але, на щастя, вовк не звернув на мене ніякої уваги.
Він перескочив через сани – просто у мене над головою – і накинувся на мого бідолашного коня.
В одну мить задня частина мого коня щезла в неситій вовчій пащі.
Передня частина з болю й жаху все бігла вперед.
Вовк в'їдався в мого коня все глибше й глибше.
Коли я прийшов до тями, то вхопив батіг і, не гаючи й хвилини, заходився шмагати ним ненажерливого звіра.
Він завив і рвонувся вперед.
Передня частина коня, якої ще не з'їв вовк, випала з упряжі в сніг, і вовк опинився на його місці – в голоблях і кінській збруї!
Вирватися з цієї збруї вовк не міг: він був запряжений, як кінь.
Я шмагав і шмагав його що було сили.
Він летів уперед, тягнучи за собою мої сани.
Ми мчали так швидко, що вже за дві-три години в'їхали чвалом у Петербург.
Здивовані петербуржці юрбами бігли дивитись на героя, що замість коня запріг у сани страшного вовка.