Острів злочинців

Огрядний власник «вартбурга» вже заправив пальним свою машину.
— Пане, — звернувся він до мене, від'їжджаючи, — ви, певне, до музею ведете це бидло?
Я нічого не відповів.
Власник «Москвича» спитав мене ввічливо, але голос його звучав глузливо:
— Чи можна цією машиною ще й орати?
Знову я не обізвався. Нарешті вони дали мені спокій. Машини одна по одній від'їздили від бензоколонки, і, коли місце для мене звільнилося, я під'їхав до гумового шланга. Працівник у комбінезоні, довідавшись од мене, де отвір бака, налив тридцять літрів бензину. Коли я закручував покришку отвору, він конфіденційно шепнув мені:
— Пане, зізнайтеся, що воно за машина?
— Родинна реліквія.
Коли я рушив, він крикнув навздогін:
— Мабуть, у вашій родині не всі були сповна розуму.
Я хотів уже спинити машину й вилаяти його, та передумав. Мій ридван був такий чудернацький, що це могло виправдати найущипливіші кпини…
Шосе було широке, рівне й зовсім безлюдне. Жодної машини аж до темної стіни лісу, що виднівся десь на обрії. Ридван дядька Громилла йшов чудово, вже за п ятна-дцять секунд спідометр показував шістдесят кілометрів, потім стрілка підскочила до вісімдесяти. Коли вона показала дев'яносто, я ввімкнув четверту швидкість. Стрілка спідометра й далі посувалася праворуч — сто, сто десять, сто двадцять, навіть сто сорок кілометрів. Здавалося неймовірним, що машина мчить з такою швидкістю, адже це зовсім не відчувалося. Вона мала відносно вузький і довгий кузов, проте широко поставлені колеса, і через те мчала, ніби спортивна машина.
Невдовзі я наздогнав «Москвича», якого бачив біля бензоколонки. Його власник вгледів мене в люстерко й додав газу. Він їхав посередині шосе і не збирався давати мені дорогу. Мабуть, йому здавалося неймовірним, що я здатний його випередити. Я тричі просигналив, поки він звернув трохи праворуч. Коли я промчав повз «Москвича» із швидкістю сто сорок кілометрів на годину, водій навіть не здумав гнатися за мною.
Десять хвилин по тому я порівнявся із «сімкою». Щоб похизуватися чудовою швидкістю мого «хробака», я натиснув педаль газу. «Сімку» я перегнав, коли стрілка спідометра показувала сто п'ятдесят кілометрів, та одразу ж мусив зменшити швидкість, бо був поворот, а далі серединою дороги їхав селянський віз. «Сімка» наздогнала мене, та за хвилю я знову вирвався вперед і мчав так, поки мало не налетів на «вартбурга». Швидкість тепер сягала ста сімдесяти кілометрів на годину. «Вартбург» лишився далеко позаду, хоч його власник зробив усе, аби я його не обігнав.
На шосе ставало дедалі більше машин, і я поїхав повільніше. Тепер я вже знав, чого вартий ридван дядька Громилла, тож не хотів наражатися на небезпеку.
«Вартбург» догнав мене і випередив; його огрядний власник висунув руку в вікно і подав мені знак спинитися. Я з'їхав на узбіччя.
Власник «вартбурга» клусом підбіг до моєї машини.
— Пане, пане, — гарячково промовив він, — що то за чортовиння? Що то за сатана? Продайте його мені або поміняймося. На «вартбурга».
Я знизав плечима.
— Не продається. Це родинна реліквія.
Тоді він почав благати, щоб я дозволив хоч глянути на мотор. Звичайно, я дозволив.
Під'їхала «сімка», а тоді «Москвич». Вони спинилися біля нас, і водії повилазили з машин.
— Запоров двигун, еге ж? — переможно спитали вони, побачивши, що капот машини піднято.
— Ні, ні, я тільки так, з цікавості, зазирнув усередину, — пояснив огрядний власник «вартбурга». — Дванадцять циліндрів! Слухайте, панове, це страховище — чудова машина!
Водії познімали піджаки, роздивлялися мотор, лазили під машину.
— Чи воно й по воді може пливти? — спитав мене власник «Москвича». — Адже тут ззаду є якір!
— Звичайно, ця машина може пливти й по воді, — переконано відповів я. Тепер я був певен, що автомобіль дядька Громилла може геть усе. Чи майже все.