Нові пригоди самоходика

— Я чекатиму на вас, — повторив я. Вона вагалася.
— Не знаю. Не обіцяю.
Вона відійшла до гурту, який радився біля лампи, що раптом почала пригасати. Скінчився газ у балоні.
— Перевірю мотузки на руках у тих пташок, — сказав Роман.
Він підійшов до нас, оглянув мотузки на моїх руках і ногах. Так само й на Басьчиних.
— Ходімо спати, — розпорядився Чорний Франек. — Але через полонених і Капітана Немо треба поставити варту. Перші дві години стерегтиме табір Лисяча Шкурка; Потім я, а тоді Роман.
— А може, звільнимо полонених? — запропонувала Бронка.
— Ну, обізвалася вельможна панянка, — розсердився Роман. — Дамо по лящу та й додому, так? Ні. Цього не буде. Завтра порадимося про кару для них. Щоб більше не стромляли носа в чужі справи.
Згасла газова лампа. Темрява огорнула острівець. Ватага сховалась у своєму курені, надворі зостався тільки Лисяча Шкурка. Я чув, як він бив комарів, що дзижчали біля його обличчя, голосно позіхав, потім закурив цигарку. «Такий шмаркач і вже курить», — обурився я. І навіть збирався щось сказати йому з цього приводу, та роздумав. Хотів, щоб ватага якнайскоріше заснула. Все-таки я мав надію звільнитися від пут.
Дощ знову зашелестів по листі дерев, дедалі дужче й дужче. Та ніхто з ватаги навіть не подумав, що полонені мокнуть на дощі. Кілька разів я пробував ослабити мотузки на руках, але марно.
Надія на звільнення танула в мені. Із співчуттям думав я про Баську, який мовчки лежав поруч зі мною, без скарги терплячи тяжку долю полоненого.