Стотридцятитрьоххвилинний бог
Дощ крапав на її волосся, а вона стояла та сміялася, ловлячи краплі ротом. У ніс бив запах натхнення, а вуха закладало від її емоцій, що стікали на землю разом із небом.
Короткі рухи під холодним осіннім дощем приносили Вії найбільшу радість у її житті, після її повного перенародження…
***Вія ще довго раділа новому дню, проте ця радість зникла, коли небо розверзлося навпіл після чергового переконання себе у тому, що це не Коді зпіхварила чотири штуки баксів, відкладені на Норвегію, що це не вона вкрала її намисто, яке їй подарувала бабця. І що Коді скоро повернеться додому і вони разом будуть сумувати за країною Опівночі та слухати Yeah yeah yeah’s, щоб підняти настрій, а потім підуть в „Black Orange”, де будуть довго сидіти та розмовляти з випадковим перехожими.
Але пройшов день, другий… Коді все не було. Вія засумувала та лягла спати. Коли вона снила, то бачила дивний сон. Що вона йде по вулиці якимись нетрищами. Що у грудні так тепло, що розквітає кущ троянди. Їй це дуже сподобалося, а коли вона прокинулася, то зрозуміла, що в неї залишилося найцінніше.
Весняний Київ надзвичайний.
***Санта Марія вкрала з серця Гліба все, що можна було вкрасти.
Їй це було непотрібно, проте вона раділа тому, що два чоловіки дуже кохають її. Знаючи це, вона дуже сильно боролася з собою, що продати свої всі сто тридцять три країни та поїхати до Києва.
Вона посміхалася та сідала на хмари, що летіли на Північний Захід.
***— тобі подобається сидіти на сходах до неба?
— так, дуже.
— знаєш, яка моя заповітна мрія?
— сісти у машину і поїхати швидко-швидко по нічному місту.
— щоб потім розбитися?
— саме так.
***
