Пафос

— Ти! — Пепсі зривається з лави. — Я приб'ю цю ворону!
— Перехожі з цікавістю спостерігають за ефектною Дівчиною, яка намагається наздогнати і прибити ридикюлем ворону. Птаха злітає. Пепсі озирається, шукаючи камінь.
— Тікай, чоловіче, бо то скажена дівка, — радить Корватові Дідок Круць.
«Куди вже тепер тікати, — приречено вирішує Корват. — Я — невдаха. До того ж зрадник. І, здається, залишився без нареченої. На радість партизанам».
Ворона назавжди щезає у верховітті тополь.
Пепсі повертається.
Зауважує, що Корват збирає речі.
— Ти вже йдеш?
— В мене призначена зустріч.
— Тікаєш?
— Кажу ж, зустріч призначена…
— Подзвони до Жури. Він просив.
— Нащо я йому здався?
— Має план. Хоче їхати до Ізраїлю. Виясняти, врешті-решт, про цілий той махон. Там, до твого відома, всім мафія заправляє. — Пепсі говорить вже без істеричної захлиненості. Конденсатор розряджено. Горловий спазм сповзає з кадика. — Ти зв'яжися із ним… У візитці підкреслено офісний телефон. Він до шостої буде в офісі.
— Чим я йому допоможу? — дивується Корват.
— Злякався?
«Знову буде кричати». — в Корвата раптом виникає невідпорне бажання нацмулитися горілкою до всирачки.
— Нехай… Мені треба подумати… Ні, чекай, все вірно… Я допоможу Джипсі. Обов'язково.
— Я сподіваюсь. То ти йому передзвониш?
— Так.
— Це точно?
— Я йому передзвоню до шостої, — Корват говорить повільно. Відділяючи кожен склад. «Може той Жура хоч пляшку поставить. А я… Я, дійсно, не людина вчинку», — вирішує він.
— Я йому сказала, що ти маєш знайомих у Тверії.
— Навряд чи вони допоможуть. Прості собі люди, по вуха в проблемах, рахують кожен шекель, вчаться…
— Але передзвони, чуєш…
— Чую.
— Я тебе прокляну, якщо не передзвониш. Я така.
— Я ж пообіцяв. До побачення, Пепсі.
Та не відповідає. «Дідько з тобою», — вибачає їй Корват.
Він йде у бік катедрального собору. Тіні покоротшали і звуки міста притлумлені короткою станиславівською сієстою.