Перетворення у тварин (збірка)

Начальник, народжений Сльота, під час вступу до партії перемінив прізвище на Сльот. Таборянки боялися цього садиста гірше від овечої хвороби.
Настрашена Катриними словами, Пріся не збиралася гаяти часу:
– Скоренько, дитино, залазь мені на спину! Держись міцно і полетимо на свободу.
А начальник, у галіфе і «при біноклі», вже виліз з авта і ведмежою ходою запетлював до групи незнайомих.
– Що воно за люди? – питав здалека по-діловому.
Пріся недаром назвала Катрю дитиною, бо та була легенька, як бджілка. Зате руки мала цупкі. Вчепилася за Прісину шию, і вони удвох знялися в небо.
– Гей! Куди ви? Ану, назад! – гнівно загорлав начальник. – Ану, вертайтеся назад! Наказую вам!
Тут і трапилася біда. Виявилося непередбачене ускладнення в кермуванні українських нош. Звичайно клітини енергії, зашиті у підкладці, бездоганно виконують людські бажання і несуть свій вантаж до потрібної цілі. Але при суперечних інструкціях, що надходять від окремих людей, клітини слухаються того, хто виявить більшу міру самовпевнености. В теорії Пріся мусила б виграти. Вільна особа має ту перевагу над пригнобленим і затурканим громадянином поліційного режиму, що вже змалку вона навчається бути певною своїх власних сил. Тільки начальник табору, Сльот, не був пригноблений і не був затурканий. Навпаки, – це він гнобив інших. Озброєний розпорядками й холодилками, він виробив у собі так багато самовпевнености, що хоч відбавляй. Зокрема в присутності жіноцтва. Тут він походжав гордо, як півень серед зграйки заляканих курочок.
Пріся стурбовано помітила, як її ноші забуксували в повітрі, круто завернули і полетіли вниз.
– Ой, тітонько мила! – вигукнула Катря. – Що воно робиться? Чого це ми приземлюємося? Може, я занадто важка?
– Та ні, дитино. Ти не важка. Дивись он на мого Ониська. Який пузанок, та й нічого! – відповіла Пріся твердим голосом. А сама злякалася.
– Онисю, серце, що сталося з моїми ношами? Рятуй!
Лучченко негайно збагнув ситуацію: хвилинне вагання – і не тільки Катря, а й рідна жінка залишиться в карагандській неволі навіки.
Він всією своєю вагою спустився прямо на начальника Сльота. Той оборонявся кулаками, аж заслинився. Під кінець Онисько таки поборов його, умостився йому на грудях і, підскакуючи, спитав:
– Кажи, нажився на світі?
Сльот сопів і мовчав. Іван Жилавий теж був тут.
– Дивіться, пане Онисько, що в нього випало з кишені. Коньяк. П’ять зірочок.
– Це мій! Це мій! Оддай мені! – злісно зайорзався начальник.
Як тільки Жилавий навмисне недоглянув, Сльот вирвав у нього з рук пляшку і зразу ж, лежачи, вижлуктав її до дна, щоб іншим не досталося. Тепер Жилавий засміявся і сказав:
– Пора відлітати! Цим разом Катрю нестиму я.
– Катя! – закричав Сльот. – Я тобі приказую зоставатися тут! Ти ще свій срок не закончила. І я, начальник карагандського поправно-трудового табору, приїхав власною персоною, щоб поговорити з тобою про приятну любов.
Тільки дівчина не хотіла начальникової любови.
– А свою жінку у відпустку послав?
– Катя! – верещав Сльот як ужалений. – Зоставайся, а то приколю тебе кулею к сирой землі!
Що й казати, мав начальник поетичну душу. На щастя, через надмірну самовпевненість він забув револьвер у машині.
Катря глянула на нього востаннє і кинула йому шмат вірьовки:
– Може, з досади повіситься...
Він кричав і далі, наказував. Але після пляшки коньяку його самовпевненість стала беззубою. Алкоголь не йде в парі з українськими ношами, як не йде з автоводінням. Скоро чотири аеронавти перелетіли журавлиним ключем через кордон і тільки тоді полегшено зітхнули.
Після успішного початку тисячі сміливців взяли приклад і полетіли визволяти невільників з концентраційних таборів і психушок. Так постала Тихоокеанська Січ, і бандуристи співатимуть їй славу до кінця світу. Прісю обрали першим кошовим отаманом. Жінка керує визвольною програмою і продукцією пілюль. Що ж до Ониська, то він тепер став славетним борщезнавцем. Йому особисто вже набридли пілюлі.
– Життя і так коротке, – зітхає чоловік. – Навіщо себе позбавляти приємности, що її приносить добрий, запашний борщ! 
«Нові Дні» № 7-8, 1978 р. 
________________________ 
  
КРИПТОМНЕЗІЯ СВІТУ
 
Євгеніка
У Сідней прилетів фахівець перевтілення душ. І вже нашу Цвітку розбирає гостра цікавість:
– А що я робила в попередньому житті? Чим була? Кінозіркою? Пташкою? Літала з гілочки на гілочку? Цвірінь-цвірінь!
Санько, її товстий незграбний чоловік, каже:
– Пташкою, май фут! Давай хоч сьогодні зостанемося дома та посидимо перед телевізором!
Цвітка кидає на нього погляд знецінення:
– Ти все сидиш, як гриб. Скоро й коріння пустиш у крісло. Ану, вдягайся, та поїдемо на гіпноз. Цей лікар насилає на людей гіпнотичний сон і потім розпитує їх про попереднє життя.
Поїхали.
– Ви зануряєтеся в минуле, – каже лікар до Цвітослави, – в далеке минуле. В попереднє життя. Розкажіть, що ви бачите.
– Я бачу інтер’єр сільської хати. Українські рушники. В печі весело потріскує вогонь. А в мене гарне, чорне волосся. Лискуче, довге і хвилясте.
На її вустах грає усмішка спокійного щастя. Санько знає цю усмішку і думає про себе: «Добра в мене жінка, хоч і психує часом...»
Раптом Цвітка міняється з виду.
– Ой лишенько, – шепоче тривожно, – це Зануда. Чого ти прийшов? Ми тобі нічого злого не зробили. Пусти! Не тягни мене за волосся!
Біль і туга тремтять на її вустах.
– Не здирай мені волосся заживо! – кричить. – Ой, Боженьки!
– Під гіпнозом, – з’ясовує лікар, – часто приходять драматичні обставини останніх хвилин попереднього життя...
– А тепер, Саньку, твоя черга, – каже Цвітка, очунявшись, – на жаль, я майже нічого не дізналася про своє попереднє життя. Тільки й знаю, що якийсь Зануда зідрав мені волосся з голови. Хотіла б перевірити в давніх документах, так де ж...
– Якщо це сталося в Україні, то й перевірити не можна, – відраджує лікар, – це вам не Лондон і не Париж. Я вже пробував. Але прошу! Пане, сідайте! Ваша черга.
– Та я не вірю в перевтілення душ, – відмахується Санько.
Лікар обурюється:
– Колись люди не вірили, що Земля кругла.
Ось і Санько впадає в гіпнотичний сон.
– Ви відлітаєте в минуле. В далеке минуле. В попереднє життя. Розкажіть, що ви бачите.
– Я бачу себе. Я представник нової влади. Я колективізую. Розкуркулюю. Наказую. А хто багатий, того викидаю на сніг, за село. Хай дохне! Недаром мене не люблять і по-вуличному звуть Зануда.
– Той самий Зануда? – питає Цвітка в лікаря.
– Мабуть, той самий. Другого такого фольклорного імени не знайдете на цілому світі.
По дорозі додому жінка неспокійна і подразлива.
– Це мені доведеться спати в одному ліжку зі своїм власним вбивцею, – каже вона.
Санько сопе. Ворушить густими бровами.
– А з ким же ти спала вчора? І не боялася?
– Теж із тобою спала, Саньку. Але я не знала, що ти вбивця. А тепер знаю і боюся.
Санько дивиться в темряву і думає про те, як зміняються життєві обставини...
– Я боюся, Саньку. Серйозно.
Санько бере Цвітчину руку і говорить тихо, щоб заспокоїти дружину:
– Не бійся, серце. Це не перевтілення душі, а криптомнезія. Спогади збереглися десь глибоко в підсвідомості. Давно ти підхопила якусь інформацію, а тепер під силою гіпнозу вона випливла на поверхню.
Цвітка каже замислено:
– Так. Можливо. Моя покійна бабуня часто розповідала про брутальність колективізації, про утиски й нестатки в Україні. Це, видно, й навіяло тему розкуркулення.