Меч Арея

Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Тьєррi пише про Каталаунську битву: «Сангiбан, воєвода аланський, якого пiдозрювали в зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його дiями i, якщо зрадить, –покарати».
Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А чи не швидше –рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так само як i припущення про остроготiв. У своїй «Хронiцi» Фома Архiдиякон каже про тих остроготiв, яких 376 року «гунський» цар Велiмир переселив у Панонiю, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готiв, тим часом як вони насправдi є слов'яни.
Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджує; всi землi, що лежать на схiд вiд Данiї, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше –Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?
Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунської влади –тiльки з настанням бажаної для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли…". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, –назвав готiв "скiфським плем'ям".
Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважує: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат Фроїла, «до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса». Всi троє згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й це ж таки пiдтверджує його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслiдок якої нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути «бич божий» од «столицi всiх столиць». Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi «переможцi» –готськi полки та римськi легiони –мов у землю запалися.
Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджує й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданової «Гетики», Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на своїх землях, нехай i не в ореолi колишньої слави й величi.
Ось що каже про них сучасник Йорданiв –Прокопiй Кесарiйський: «Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам –гунським племенам».
Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про «вандалiв» царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй працi вiн без жодних вагань заявляє: «Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави». А хто такi свави, ми вже також знаємо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю –лужичi? Бо спробуймо написати слово «лужичi» латиною –й одержимо «luzici», а звiдси й «Luzitania» (до речi, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужiчi»). Так само – galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле читаємо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькi серби».
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, своєрiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчує й Аммiан: «Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородної кровi».
Флавiй визначає їхню етнiчну приналежнiсть: «Алани –це скiфське плем'я, що живе побiля Танаїсу й Меотiдського озера». Цiлком згоден з ним i Лукiан: «Мова й одяг –це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в них тiльки волосся». Тобто стрижка. Скiфами називає їх i Птолемей. Аммiан же дає не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн називає аланiв гарними людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але мають грiзний вигляд, який лякає iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба трохи стриманiшi.
Традицiя «волинi» через форми всiх вiдомих «бродникiв», якi iснували в часи Київської Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означає «вiльна людина». Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки –печенiги, половцi, берендеї, чорнi клобуки та iншi –перейняли таку назву вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези походження назви «козак» вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тiм'ї одну кiску, пiзнiше названу «оселедцем»; звiдси –косар, косак i козак). Є й iнша версiя: козарами й козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV – III тисячолiттi до нової ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога –Коза (варiанти –козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження вiд Священної Кози, що збереглося до наших днiв у циклi новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником такої гiпотези був нинi вже покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт.