Зимова повість

— Співає Робертіно Лоретті.
Жінка зіпнулася на кінчики пальців, щоб, по-всьому, заглянути за шибу; чоловік непорушно, вовчим поглядом дивився на чорну комаху людини.
— Нічого не чутно… Глухо так, глухо… Сніг…
Одяг не пасує жінці; підлогою розкидані парфуми.
Розіклавшись у м'якому кріслі, чоловік бере нотатника і говорить, перш ніж записати, не одводячи погляду від людини, що комахою на горизонті:
— Держава і незалежність, будь колись вона вільною, ніколи не втратить своєї свободи — ця держава відвоює її в доблесній офірі, покладе на олтар тисячі жертв, міліарди світлих громадян, достойних вільної, в повному розумінні цього слова, держави; щоби потому країною правили нікчеми. Так було. Але кінцем сторіччя ми не вирішимо: бути чи не бути — відвічне питання. На гною росте пшениця. Нова парость. Але пшениця. Гною, ми з тобою.
— Ой, — вискнула жінка, обтираючи пальця; кров цівкою збігає на килим.
Людина маячнула на горизонті і зникла. Білий птах пролетів кімнатою і увійшов у стіну. Гамаюн — біла птаха.
Березень-квітень 1989 року, Київ
  
Про автора
 
Олесь Ульяненко — автор книг прози: романів «Зимова повість» (1994), «Вогненне око» (1999), «Сталінка. Дофін сатани» (2003), роману та оповідань «Сталінка» (2000) і низки опублікованих у журналах романів «Богемна рапсодія» (1999), «Син тіні» (2002), «Знак Саваофа» (2003), «Квіти Содому» (2005) та повістей «Ізгої» (2003), «Хрест на Сатурні» (2004). Окремі його твори та уривки з романів перекладено англійською, вірменською та німецькою мовами. Лауреат малої Національної премії України імені Тараса Шевченка (1997).